7.16.

Та дивилась перед собою. І неохоче відповіла, ледве розтискаючи губи:

— Не можу. Це загубить усіх присутніх.

— Не загубить. Ви ж цього не дозволите, правда? Адже комахи — це ваш профіль!

— На жаль, їх надто багато. Я не можу ризикувати.

— Спробуйте. Адже це ваш експеримент? Підніміть скло зараз! Наказую вам на правах Аристократа!

Жінка навіть голову повернула у мій бік.

— По-перше, твоє Аристократичне походження є дещо… Сумнівним. По-друге, у мене особливе становище, — Таміре вивільнила праву руку з хмари інсектил і продемонструвала мені перстень із золотистим каменем. — Я підкоряюся особисто Князю Аркадію і не приймаю більше нічиїх наказів, крім нього та Великої Леді.

Мені хотілось кричати.

Від безвиході я вихопив мачете і що було сил полоснув ним по склу. Перешкода лише здригнулася, а лезо моєї зброї, яка ще недавно послужила мені вірною службою у боротьбі із драконом, тріснуло.

Я відкинув цю марну залізяку вбік.

— Це скло третього ступеня захисту... — прошепотіла Меріхе, в очах якої ще помітний був вогник надії, який, правда, повільно згасав.

Я знову подивився на Лео. Той спокійно стояв посеред коридору, сховавши руки в кишені, і чекав неминучого. Але ось його губи зігнулися в гіркій посмішці, а за спиною розкрилися величезні білі крила, що ледь помістилися в досить широкому коридорі. Мій двійник заплющив очі, закинув голову — і зграя сарани накрила його.

Та нізащо!

— А мені по цимбалах, — прошипів я, подумки давши копняка внутрішньому звірові.

Той вже встиг звикнути, що його стримують усіма правдами і неправдами, тож тепер з неабиякою часткою подиву розгорнувся всередині... Цього разу я чекав його і подумки фіксував усі етапи власного перетворення: м'язи налилися силою, змінюючись, кістки змінювали форму, я ніби став вищим на зріст — а ще за мить у лабораторії, якою й було це приміщення, розкрилися мої власні крила, збиваючи зі столів якісь конструкції та зачіпаючи апаратуру. Поки розум не залишив мене остаточно, як це було в Сніговій Пустелі, я розмахнувся й вгатив кулаком, що вмить став величезним, у скло.

Склом побігли дрібні тріщини.

Краєм свідомості я зазначив, як по рядах присутніх пробігли злякані вигуки, але ніхто не ризикнув спробувати мене зупинити.

Коли я вдарив вдруге, тріщин побільшало. А після третього вдару стіна розсипалася.

Далі надія була лише на Таміре.

І вона справдилась. Як тільки перешкода впала, сенсорка, мабуть, вже будучи готовою до такого розвитку подій, викинула вгору стиснутий кулак і нас усіх накрило чорне поле. Воно було густе, як туман, у ньому навіть дихати було важко. Швидко розширюючись, поле вийшло за межі зали, заповнило коридор, накрило Лео і помчало кудись далі, вже за межі видимості... А потім розтануло так само несподівано, як і виникло.

Сарана перетворилася на порох. До речі, як і власні інсектили Таміре. Зелений пил покривав більшу частину коридору, кілька обгризених і напівобгризених тіл і закривавленого, але живого Лео.

Як і до нього, до мене повністю повернулося людське обличчя (думаю, через стрес), і тепер я піднявся на ноги, прямуючи до тієї, яка це все затіяла.

— Стій, — жестом зупинила мене Таміре. Вона була бліда і з помітним утрудненням трималася на ногах. — Ти порушив моє розпорядження, ризикнув життями моїх людей, поставив під загрозу роботу центру. Це більш ніж вичерпало мою гостинність. Я хочу, щоб ти залишив центр не пізніше ніж через 24 години. Це не обговорюється.

Я хотів був відповісти, але хтось із присутніх шикнув на мене, і я схаменувся. Звичайно, для них все так і виглядає. Адже вони не бачили того, що бачив я, — комахи, що наповнили коридор, були керовані особисто Таміре Тайларіс.

Що ж, не варто сперечатися з нею при всіх: змагатися з натовпом сенсорів — не найвдаліша ідея, як я вже встиг зрозуміти.

— Так і буде, — відповів вголос.

Сенсорка кивнула й пішла, а я повернувся до тих двох, що єдині серед усіх присутніх не дивилися вовком у мій бік.

— Житимеш? — поцікавився я у клона, якому не давала піднятися Меріхе, що тримала його в обіймах.

— Куди я подінусь, — озвався Лео, ніжно погладжуючи тремтячу зелену чуприну.

— До речі, ти сам міг його розбити, — сказав я, бо питання про те, чому Лео цього не зробив, не давало мені спокою.

— Я знав. Здогадувався, — поправив себе він. — Але не міг ризикувати… Чужими життями.

— Ну, зрозуміло, — я скосив очі на Меріхе. — Що ж, гадаю, ви тут самі розберетесь. А мені варто перепочити, поки є така можливість. Мені залишили не так багато часу.

Лео з розумінням кивнув, а я, витративши кілька секунд на те, щоб зорієнтуватися, як дістатися звідси до своєї кімнати, попрямував у знайденому напрямку.

— Дякую, — долинув до мого чуйного вуха шепіт зеленоволосої сенсорки.