7.15.

Усередині панували хаос і метушня. Маги мчали мені назустріч напівзруйнованими коридорами, поспішаючи ліквідувати наслідки моєї битви з драконом. А їх було чимало... У запалі поєдинку ми встигли пройтися кількома відділами центру, а, судячи з обличь місцевих жителів, далеко не всі сховані тут експерименти були нешкідливі.

Місцями в стінах були відсутні шматки; судячи з мерехтливого штучного освітлення, перебої з електроживленням давалися взнаки, а я йшов посередині всієї цієї розрухи, абсолютно байдужий до того, що відбувається, й занурений у свої думки.

Вимушений визнати, Валерій уміло поставив мене на місце, змусивши реально оцінювати свої сили. Я навіть певною мірою втратив у них впевненість… До цього моменту. Зараз я відчував, як сила, що ще не вщухла, тече по моїх венах, вирує, шукаючи виходу… І, схоже, не я один. Зустрічні біосенсори, хоч би як вони поспішали, з якоїсь невідомої причини обходили мене стороною. Думаю, вони правильно робили.

— Льошо!! — Меріхе, що буквально вилетіла мені назустріч, знайшла кілька секунд на те, щоб обійняти мене, але тут же відсторонилася, хапаючи за руку, щоб потягнути назад — туди, звідки я прийшов і куди, як я тепер помітив, зосередившись, прагнули всі навколо. — Тікаємо!

Я послухався рефлекторно, ще не помітивши погрози, остаточно усвідомивши її тільки тоді, коли з-за повороту з'явився силует Лео, що рухався швидше, ніж встигало вловити око. Мені не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти, що він біжить у прискореному режимі.

Недовго думаючи, я підхопив сенсорку на руки й теж прискорився. Потік людей підказав мені, куди тікати. Я тільки не знав, від чого. Про що й поцікавився у Меріхе.

— Сарана, — прошепотіла вона, притискаючись до мене. — Пожежа у лабораторії, оплавився контейнер…

— Чим небезпечна? — я намагався формулювати максимально коротко, щоб не витрачати сили на балачки.

— М'ясоїдна, — так само коротко відповіла сенсорка.

Я не встиг помітити, коли змінився інтер'єр. Ми вдерлися до шестикутної зали, схожої на головну, але апаратура тут була іншого характеру — менше екранів, більше кнопок, колби, реторти… Чимось знайоме місце. Тут маги зупиняли біг, розверталися, намагаючись перевести дух.

Щойно ми із сенсоркою перетнули лінію дверного отвору, як за моєю спиною важко опустилося щільне скло третього ступеня захисту.

— Лео!! — тієї ж мити скрикнула дівчина у мене на руках.

Обережно ставлячи її на ноги, я подивився назад. Коридор був уже майже порожній, лише кілька одиноких постатей ще поспішали до нас. Серед них Лео, що різко зупинився, коли побачив опущене скло. За ним зупинялися й інші. На їхніх обличчях читалось нерозуміння.

— Леді Тайларіс, — вигукнула Меріхе, — там ще залишилися наші люди!

Звичайно ж, у центрі зали за пультом управління височіла господиня центру. Я тільки тепер звернув увагу, що сьогодні її плащ був незвичного для цієї особи, любительки відтінків чорного та сірого, багряного кольору із золотими візерунками, а комах навколо її рук було надзвичайно багато — вони обвивали їх, неначе муфта.

— Я знаю, — спокійно відповіла та. — Але сарана дуже близько, я відчуваю її. А я маю думати про загальну безпеку, — і додала без особливих емоцій: — Мені шкода.

— Ви не можете!.. — на останньому слові голос Меріхе здригнувся.

— Дивись, — замість відповіді веліла керівниця центру.

І Меріхе подивилася. Вдалині з-за повороту розпливалася чорно-зелена пляма, що потроху розтікалась по стінах і стрімко наближалася. Біосенсори, що залишилися по той бік скла, рефлекторно рушили в нашу сторону. Лише Лео залишився на місці. Його обличчя не виражало ні подиву, ні розчарування, ні образи. Хоча його погляд і був спрямований тільки на кохану, що впала в розгубленості на коліна, я чудово читав у ньому самовіддану рішучість та розуміння. Читав їх тому, що сам, напевно, намагався б заспокоїти її саме так, якби опинився на його місці.

Але я не був на його місці. Я був по цей бік скла і розумів, що не можу дозволити Лео померти. Навіть знаючи, що мені не буде кому дорікнути, крім себе, і навіть собі я можу чесно відповісти, що нічого не міг зробити… Однак я не міг із цим погодитись.

Подумки відсторонившись від всього, що відбувається, я зосередив погляд на джерелі небезпеки. Сарана наближалась досить швидко... І ось я вже міг розгледіти в єдиній масі зелених комах і чорний серпанок, що обволікав окремі сіро-зелені крапки. Розуміння того, що відбувається, прийшло до мене миттєво. Я лише хотів бути впевненим на всі 100%.

Я розгорнув до себе за плече бліду Меріхе.

— Якого кольору ця сарана має бути?

— Що?.. — дівчина дивилася на мене розгублено, не розуміючи суті недоречного питання.

— Хутчіш! — я досить грубо струснув її. — Якого кольору сарана?!

— Зелена.

Ага, а довкола неї — чорна енергія… І де ж це я таке вже бачив?

— Таміре, підніміть скло, — скомандував я, піднявши очі на керівницю центру.