7.11.

Після цього я ще кілька разів бував на подібних вилазках з Меріхе та іншими сенсорами — це дозволяло розвіятися та відволіктись від своїх думок. Але, маю сказати, поступово я звикав до такого життя. Ціон затягував. Все, що відбувалося в ньому, було закінчене й самодостатнє, а зв'язку з іншими світами не було, тож поступово починало здаватися, що їх не існує. Князь Валерій, Злидні, Аристократія — все це залишалося десь там, поза межами моєї досяжності, жило своїм життям й не чекало мого втручання.

В глибині душі я розумів, що це не так. Тому що якщо я маю рацію, якщо я — той самий Князь Олексій, то чекати не можна — я потрібен цьому світу, маю закінчити те, що почав, маю змінити його на краще.

Які дивні думки. Чи це я? Ще недавно я був безіменним працівником безликого Заводу і майже не відчував себе там чужим. А тепер розмірковую про те, як змінювати долю чужого світу. І навіть не одного. Чи є у мене взагалі таке право?

День видався похмурим та задушливим. Сірі хмари низько висіли над вируючим у джунглях життям. Усі відчували, що ось-ось почнеться дощ, але дощ не починався.

Рятуючись від задухи, я вийшов на єдиний відкритий майданчик центру. Він не був засклений, тому знаходився на одній з найвищих точок будівлі. Його захищала лише дрібна металева сітка, що запобігала проникненню будь-якої летючої «радості» всередину. Ось і зараз над залізною перешкодою металися великі чорні жуки, що сідали на неї з таким звуком, начебто самі складалися з металу.

Намагаючись розглянути чергове диво Ціона, я підійшов до самих ґрат. Комахи монотонно билися об їхню поверхню, все прибуваючи й прибуваючи. Мабуть, рятуючись від майбутнього дощу рій переміщався, а дослідницький центр став у нього на шляху.

Рівномірний металевий стукіт нагадав мені про Трамвай.

До речі, про нього. Лео не може викликати квиток. А я можу. Чи це доводить мою справжність? Ніхто не згадував, що Князь Олексій міг щось схоже. Та й Валерій здавався здивованим, коли побачив рятівний квиток у моїх руках. Але який шанс, що один із клонів раптово отримав здібність, про яку мріє, схоже, кожен мешканець цього та будь-якого іншого світу?

Не знаю.

Замислившись, я, як це часто буває, втратив зв'язок із реальністю, а тому не помітив, як небезпечно прогнулися під натиском комах ґрати. І коли вони зі скрипом тріснули, впускаючи всередину рухливу чорну масу, я не одразу зрозумів, що сталося.

Хтось скрикнув за моєю спиною. Я встиг тільки рефлекторно підняти руки, захищаючись. Але жива лавина огорнула мене майже миттєво, огортаючи та поглинаючи.

На щастя, жуки не кусалися. Але приємного все одно було мало. Комахи обліпили мене, раз у раз ударяючись об моє тіло й відлітаючи, сідаючи на одяг, забиваючись у ніс і вуха…

Жах закінчився так само раптово, як почався. Чорна енергетична хвиля накрила мене ззаду, розширюючись і виносячи комах за свої межі. Озирнувшись, я побачив Таміре, що викинула вперед руку, пальці якої складалися в якийсь складний знак. А наступної миті її долоня з тонкими пальцями чіпко схопила мене за плече, висмикуючи назад.

Остаточно відійшовши від легкого шоку, я зрозумів, що знаходжусь в коридорі далеко за спиною керівниці центру, що все ще стримувала живу чорну хвилю своєю дивовижною силою.

— Тікай коридором! — скомандувала вона.

Я так і зробив. Щойно перетнув ті пару десятків метрів, що поділяли пошкоджену ділянку центру та залу управління, буквально за моєю спиною розтанула чергова енергетична хвиля. Я знав, що вона була спрямована не на мене, але все одно по шкірі мимоволі побігли сироти.

В залі управління панувала метушня, що бувало з нею вкрай рідко (я взагалі помітив, що сенсори користувалися нею тільки у разі потреби), більшість екранів, зазвичай темних, було включено. На кількох з них, включаючи головний, відображалася Таміре, яка все ще тримала перед обличчям сплетені в особливий символ пальці й потроху відступала назад. Її волосся ніби тріпав невидимий вітер — насправді (я знав), це були потоки енергії, хоч камери їх і не передавали.

— Що сталося? — запитав я найближчого з техніків.

— Зграя виявилася надто великою, захист центру порушений. Добре, що хтось встиг вчасно сповістити пані Тайларіс — тепер вона може виправити ситуацію.

На екрані було видно, як Таміре дала якийсь знак у камеру, а потім і сама побігла коридором. Сенсори, мабуть, зрозуміли її правильно, бо ледь чарівниця перетнула периметр зали, за її спиною опустилася непроникна перешкода із щільного скла. А ще через мить в неї забилася чорна маса жуків, яка продовжувала згущуватись.

— Пані Тайларіс, з вами все гаразд?

— Цілком, — холодно відповіла голова центру, розправляючи комір і, як мені здалося, дивлячись кудись у мій бік.

Навколо неї досі танув чорний туман. Я тільки тепер помітив, що на цей раз Таміре не супроводжували інсектили, як їх назвала Меріхе.

— Ніхто не поранений? — продовжила вона, привівши одяг в порядок.

— Ні.

— Добре, — з-під купола зали спустилися комахи, яких я щойно згадував, і завилися навколо плечей жінки на зразок боа, сама ж вона за своїм звичаєм, зчепила руки на животі й скомандувала: — Покличте Лео. Якщо ми не хочемо остаточно втратити північну вежу, доведеться включити систему захисту, залишену Аристократами.