7.8.

Через годину чи трохи більше, коли Лео та Меріхе, нарешті, наворкувалися, ми з клоном змогли поговорити віч-на-віч у його кімнаті. Треба сказати, хоча меблі там були дуже масивними й химерними (як я зрозумів, в центрі інших просто не було), обстановка примудрялася залишатися спартанською. Компанію ліжку складали два стільці, шафа та дзеркало, що низько висило на стіні. Як і в інших житлових приміщеннях, вікон тут з метою безпеки не було — кімната освітлювалася невеликими, але яскравими лампами, навіщось стилізованими під канделябри зі свічками.

— Ну й що ти хотів запитати? — стомлено запитав клон, присуваючи до дзеркала стілець.

Тепер я зрозумів, чому дзеркало висіло саме на такому рівні — воно мало відбивати того, хто сидів навпроти.

— Розкажи мені, що ти пам'ятаєш про себе.

— Усього лише? Ти подумай, може, тобі ще що розповісти? — поцікавився він беззлобно, знімаючи берет.

Волосся у Лео було трохи довшим, ніж у мене.

— Я нічого не пам'ятаю. Мені потрібна інформація.

— Навіщо? — він на мить озирнувся до мене, і я тільки тепер помітив, наскільки блідим було його обличчя. — Не пам'ятаєш — радій. Почни жити так, ніби щойно народився й не є результатом чийогось безглуздого експерименту.

Я повільно обходив кімнату, з цікавістю розглядаючи випадкові подробиці, що траплялися на очі.

— Я не впевнений, що я ним є.

— Думаєш, ти справжній? — Лео хрипко засміявся, розстібаючи ґудзики на верхньому одязі. — Кожен із нас хоче ним бути.

Я відкрив був рота, щоб відказати не менш гостро, але в цей момент він зняв сурдут, і моєму погляду відкрилася просочена кров'ю сорочка.

— З тобою все гаразд?

— Буде до ранку. Але не мені тобі розповідати, — вимучено посміхнувшись, він розв'язав шовкову краватку й почав розстібати манжету. — Ціон... Це таке місце, де під кожним деревом ховається кусюча погань, кожна квітка плюється отрутою, а всяке рівне місце — трясовина. І боронь тебе еліта ще зустрітися з чимось, що більше за кішку й бігає. Тому що воно точно буде голодним і, швидше за все, м'ясоїдним. Ти обов'язково зрозумієш це за кількістю гидких здібностей, якими його наділила природа.

— Ти ненавидиш це Дзеркало…

— М'яко сказано, — клон блиснув у мій бік очима. — Хочеш сказати, що тобі тут дуже сподобалося?

— Але ти залишився, — продовжував міркувати я, пропустивши його запитання повз вуха, — тому що тут Меріхе.

— Так. І тому, що в мене не було вибору, — незручно вивернувшись, він сполоснув досить глибоку на вигляд рану блакитною рідиною з флакона, що зберігався в його рюкзаку, й скривився. — Хтось дуже постарався, щоби мене створити. Вклав у мене гроші та ресурси. Відправив сюди. Не без мети. І не думаю, що йому сподобалося б, якби я просто взяв і пішов.

— Тебе тримають припущення?

— Скоріше, впевненість. І вона не тримає, а змушує ретельно продумувати варіанти відступу.

Погляд сірих очей був уважним і допитливим. Лео намагався зрозуміти, чи варто мені довіряти такі відверті міркування. Я вирішив не ставити його перед вибором.

— Чому ти лікуєш себе сам? Тут повно професіоналів, які могли б допомогти тобі.

— Знаю, — буркнув він, накладаючи черговий шар тонкої напівпрозорої тканини на пов'язку. — Таміре зашила б мене за півгодини. До того ж безболісно. Як вона це вже неодноразово робила. Але я не хочу давати їй новий привід для вивчення організму, що має такі незвичайні властивості, як мій. Мені здається, зразків вона вже зібрала достатньо.

— Ти їй не довіряєш?

— Я цього не говорив. Просто набридло бути піддослідним для всіх і кожного.

— Кроликом, — додав я, бо це слово так і просилося на язик.

— До чого тут кролик? — здивовано поцікавився Лео.

Гм…

— І все-таки, — зупинившись поруч із вільним стільцем, я кілька секунд вибивав пальцями дріб на його спинці, формулюючи запитання. — Меріхе розповіла, що тебе знайшли непритомного, але потім до тебе повернулася частина спогадів. Про що?

Закінчивши з перев'язкою, Лео мовчки почав розв'язувати почорнілу ганчірку на лівому передпліччі. Під нею виявився розсип дрібних шипів, що вп'ялися йому в шкіру. Клон почав зосереджено й методично їх позбуватися, ігноруючи маленькі ранки, які залишалися на місці колючок і з яких сочилась кров. Коли я вирішив, що він уже не заговорить, Лео раптово почав свою розповідь.

— Коли я вперше опритомнів у центрі, я справді не пам'ятав геть нічого. Потім поступово до мене спалахами почала повертатися пам'ять. Зараз я вже можу об'єднати розрізнені фрагменти в ціле. У мене немає жодних спогадів з дитинства — в найбільш ранніх з уривків пам'яті, що повернулися до мене, я виглядаю так само, як зараз. Це могло з рівною ймовірністю відбуватися як кілька місяців, так і кілька років тому, — закінчивши з вилученням колючок, Лео сполоснув руку все тією ж блакитною рідиною й зашипів.

Я бачив, як на передпліччі здулися білі м'язи, а долоня подовжилася, обростаючи роговими пластинами, але це майже одразу минулось. Проте довелось зачекати, поки він заговорить знову.