7.7.

Час летів швидше, ніж я думав. Після обіду Меріхе, вже з набагато меншим ентузіазмом ознайомила мене (ясна річ, більш загально) з дослідженнями інших сенсорів — так я зрозумів, що Ціон був цікавий їм не тільки своєю рослинністю, але також тваринним світом, та навіть бактеріями… А то я вже було стараннями цієї чарівниці вирішив, що вся увага місцевих сконцентрована лише на одному.

З Таміре я більше цього дня не спілкувався. Тільки один раз бачив її ближче до вечора, коли та нагадала Меріхе про якісь звіти.

Життя в центрі було сповнене певної позитивної суєти, але до ночі стихали навіть невгамовні дослідники. Мені теж виділили кімнату для відпочинку, але після кількох діб забуття, що повністю відновило мій організм, я зовсім не відчував утоми. Тому, добру годину провалявшись на відведеному мені ліжку без тіні сну, я вирішив самостійно пройтися центром.

До речі, я помітив, що весь день, де б я не був, поряд, як правило, був хтось із мешканців центру. Схоже, вони виконували розпорядження Таміре, яка не до кінця мені довіряла. Кімнату мою, однак, не замкнули. І на тому дякую.

Невиразно пригадуючи дорогу, — а я взагалі не надто добре орієнтуюсь у просторих приміщеннях, — я вийшов у зал управління, як вони його називали. Зал цей був примітний тим, що розташовувався під куполом все з того ж надміцного скла, через що з нього відкривався чудовий вид на рівнину. Я забув згадати, що сам центр був побудований на плато, з обох боків оточеного скелями, — це надавало місцевим краєвидам дивовижної мальовничості.

— Тобі теж не спиться? — поцікавився хтось за моєю спиною, коли я власне насолоджувався побаченим.

Я озирнувся й побачив Меріхе. Цього разу на ній була якась безформна туніка з тонкої тканини, що обривалася косою смугою трохи вище колін. У цієї дівчини просто талант одягатися так, ніби на ній немає нічого. Тонка й трохи сонна, вона притулилася до дверної рами, через що її неслухняні локони збилися й приховали від мене частину обличчя, від чого вона виглядала такою домашньою.

Мені хотілось говорити із нею. Я не знав, про що, але це не мало значення.

— Тебе сьогодні кілька разів назвали юним обдаруванням. Схоже, ти тут наймолодший співробітник.

— Так і є, — посміхнулась вона, дивлячись на мене з-під гривки. — Я потрапила в Ціон відразу після закінчення навчання. Мене нагородили за старанність і успіхи. Та, можливо, дещицю таланту, яку мені вдалося розвинути.

Я тільки тепер помітив, що вона трохи курноса, але це лише додавало юній чарівниці шарму.

— Ти любиш свою роботу, це кидається в очі, — протягом розмови я зробив пару неспішних кроків, намагаючись зловити її силует з усіх доступних ракурсів. — Я тебе певною мірою розумію. Мені здається, колись, дуже давно, я теж займався чимось так само захоплено, осягаючи нові й нові грані там, де оточуючі бачили лише вершину айсберга.

Сказавши це, я відразу впіймав на собі погляд зелених очей. У них була безодня співчуття.

— Ти втратив цю пристрасть?

— На жаль.

Безшумно відокремившись від стіни, вона увійшла до зали.

— Це жахливо. Мені здається, це все одно, що втратити себе.

— У моєму випадку це йшло в комплекті.

— Мені так шкода…

Відстань між нами непомітно скорочувалася, начебто так і треба. Я хотів ще щось сказати, але вся моя увага виявилася прикута до тонкої ключиці, ненароком оголеної тунікою, що впала з одного плеча.

— Як би я хотіла допомогти, — продовжила дівчина.

— Меріхе, — ім'я, легке, як пір'їнка, що складалося з двох коротких видихів, готове було зірватися з моїх губ, але пролунало зовсім з іншого боку.

Хоч і моїм голосом.

Він стояв у дверному отворі, на тому ж місці, де ще недавно куталася в простору туніку боса й сонна сенсорка. Убоге нічне освітлення приховувало його обличчя, але в мене не було необхідності бачити його, щоб зрозуміти, хто це.

Натомість він був дещо приголомшений. Лео зробив крок уперед, потрапляючи в синьо-сіру смугу м'якого місячного світла, тим самим мимоволі дозволяючи розгледіти себе. Було дуже дивно бачити свою майже повну копію, при цьому так не схожу на мене. На ньому були вузькі шкіряні штани, чоботи з широкими розтрубами та сурдут. Великий безформний рюкзак, що висів на одному плечі, і берет з гусячим пером доповнювали дивну, але по-своєму гармонійну картину. Хоча, мушу сказати, ніколи б не подумав, що в такому вбранні зручно мандрувати джунглями.

— Лео... — підтверджуючи моє припущення, Меріхе відразу припала до нього.

Мій двійник охоче піймав її в обійми й на мить заплющив очі, потягнувшись до дівчини, щоб вдихнути аромат її волосся — ця сцена відгукнулася в грудях коротким болючим уколом. Схоже, сенсорка при розповіді про мій клон забула згадати, що її саму з ним пов'язує.

Але вже за мить Лео м'яко відсторонив дівчину, змушуючи її відступити убік і затуляючи собою.