7.6.

Залишок шляху ми провели мовчки, тільки раз зазирнули в невелику лабораторію, де під круглими лампами пульсували тіла різнокольорових слимаків, один вигляд яких привів мене в ступор, а сенсора, що сидів там на самоті, судячи з сяючого виразу обличчя, — в захват. Завідувач лабораторії, ім'я якого я не запам'ятав, і Меріхе обмінялися привітаннями та нагадуваннями про занесення кудись якихось даних, після чого ми швидко покинули це приміщення.

— Прийшли, — повідомила ця енергійна дівчина, коли ми опинилися біля чергових дверей.

Там вона надягла на обличчя якусь подобу хірургічної маски і веліла те саме зробити мені. А потім ми увійшли до просторої зали, накритої прозорим куполом, яка дуже нагадувала оранжерею якогось ботанічного саду, тільки квіти тут були не тільки красиві, але місцями ще й небезпечні — я вловлював краєм ока самостійний рух стебел то тут, то там. У цьому приміщенні температура була помітно вищою, ніж у коридорі, вологість повітря також давалася взнаки. Тим не менш, краса цього місця, що потопало в зелених променях сонця, які переломлювалися в куполі, була невимовною.

— Ласкаво прошу до мого царства! — задоволено проголосила Меріхе, озирнулася, щоб оцінити справлене враження, а тоді щось помітила за моєю спиною й швидко виставила вперед руку, з якої зірвалася невелика напівпрозора хвиля салатового кольору.

Я теж повернув голову й устиг помітити, як кілька червоних квіткових маточок на гнучких ніжках хитнулися у зворотний від мене бік.

— Ці м'ясоїдні, — як ні в чому не бувало, пояснила дівчина. — Про всяк випадок, не підходь надто близько безпосередньо до рослин.

— Намагатимусь з усіх сил, — щиро пообіцяв я.

Меріхе та її колега Стелла — дівчина трохи старша за мою супутницю, з м'якими завитками волосся ніжно-рожевого кольору, сама схожа на квітку, — яку ми зустріли в глибині оранжереї, провели мені невелику екскурсію, докладно й з любов'ю описуючи зібрані в залі зразки флори Ціона, яка, повинен зауважити, була здебільшого вельми агресивною. Не можу сказати, що я поділяв їхнє захоплення, але загалом було пізнавально. Й цікаво.

— Чи можу поставити запитання? — наважився заговорити, коли красномовство дівчат нарешті вичерпало себе. — Як я розумію, ви тут усі знаходитесь добровільно. Що вас змусило прагнути в це небезпечне Дзеркало? Адже ви ще зовсім молоді.

У відповідь дівчата змовницьки переглянулись, після чого Меріхе вивела мене з оранжереї й, знявши маску та помивши руки, відповіла:

— Робота в Ціоні — мрія будь-якого сенсора. Чи не кожен місяць тут знаходять унікальні істоти, до яких еволюція з якихось причин не дійшла в інших дзеркалах. Так, ми практично ізольовані від усього світу, але тут можна набути не лише безцінного досвіду, який перетворюється на величезний плюс у твоєму резюме, а й зібрати особисту колекцію зброї для свого енергетичного арсеналу чи фокусів на продаж. Наприклад, з чорної орхідеї, з якою ти встиг познайомитись особисто, мені вдалося отримати есенцію, що в невеликих дозах діятиме як галюциноген, викликаючи стан ейфорії. У потрібній концентрації він не буде смертельним, а діє навіть на Аристократів. Нудьгуюча еліта розкупить еліксир моментально. Пощастило, що вдалось синтезувати його штучно — дари Ціона зникають так само швидко, як і з'являються. Єдині зразки цього виду, що залишилися в Дзеркалі, ти бачив в оранжереї.

— Тобто, ви вивчаєте мінливий світ, попутно намагаючись вижити й отримати з цього зиск. Цікаво. А Лео? Навіщо це йому? Він не маг, не дослідник… Він сам захотів залишитися чи не мав вибору?

— Це було його бажання. А куди йому йти? Вибач, але доля у клонів незавидна — до копій часто ставляться зневажливо… Ми ж стали йому друзями. Лео був радий нам допомогти.

Я хмикнув. За описом Меріхе цей варіант Олексія був більш доброзичливий, ніж той, з яким я зіткнувся в Акрополісі. Дивно, хіба вони (ми?) не мають бути ідентичними?

— Льоша?..

Схоже, я знову задумався, а чарівниця вже майже звично спробувала привернути мою увагу. Тільки цього разу їй це вдалось несподівано добре — я раптово відчув, як по моїй шкірі пробігли сироти. Без жодних сумнівів, абсолютно точно й незаперечно — це моє ім'я.

— Так?! — радісно відгукнувся я, не маючи сили приховати емоції від свого дивовижного відкриття.

— Ти не голодний?