7.5.

— І якщо я був непритомний кілька днів... Ви вже встигли повідомити про мене Аристократам?

— Це Ціон, — зі значенням відповіла дівчина. — Він нестабільний. Зв'язок з Акрополісом буває раз на півроку, а то й рідше... До наступного сеансу не менше чотирьох місяців.

Я подумки подякував долі, але вголос вирішив не висловлювати особливої радості — Меріхе й так дивилася на мене з певною підозрою.

— До речі, я все ще чекаю відповіді на своє запитання, — нагадав я, намагаючись відвернути її увагу.

— Так, звичайно, — схоже, мій нехитрий прийом спрацював, тож дівчина вирушила далі коридором, запрошуючи мене за собою й попутно пояснюючи: — Кілька місяців тому ми знайшли в лісі ледь живу, як ми тоді думали, людину. У Ціоні рідко бувають відвідувачі, тому, звісно, ми чимало здивувалися. Привели його в центр і допомогли прийти до тями, хоча нашої допомоги практично не знадобилося — більшість його ран гоїлися…

— Протягом доби, — перебив я, здогадуючись, про що йдеться.

— Саме так. Але флора й фауна Ціона змінюється так швидко і видає такі дивовижні реакції, що ми списали це на мутацію. Спершу. Поки наш гість не почав виявляти дивовижні властивості генетики, притаманні лише Аристократам.

— Які, наприклад?

Паралельно з розмовою ми рухалися коридором, час від часу минаючи відсіки коридору, що представляли собою прозорі стіни, за якими виднілися найнеймовірніші рослини й тварини, іноді вони розвивалися в імітації природного середовища, іноді — під наглядом інших сенсорів, яких я вже почав легко визначати на вигляд. І, на відміну від коридору на Піщаному узбережжі, цей мав безліч розгалужень і поворотів, якими Мерихе впевнено рухалася.

— Цей центр було збудовано Аристократами багато років тому. Довгий час він був порожнім, поки пані Тайларіс і невелика група сенсорів не відновили його, наскільки це було можливо. Але деякі частини центру, у тому числі автоматичні охоронні системи, запустити так і не вдалося — вони мають стандартну генетичну перевірку і працюють тільки від крові Аристократа. Уяви собі наше здивування, коли незнайомець, якого ми знайшли, ненароком увімкнув систему…

— Уявляю краще, ніж ти думаєш, — я згадав власні відчуття в момент, коли невідома сила перший раз раптово дозволила мені доступ до закритого приміщення.

До речі, цікаво, навіщо ставити таку систему захисту в будівлі, де її ніхто фізично не може розблокувати?.. Мабуть, хтось із Аристократів особисто займався місцевою діяльністю, що наводить на питання — а чим саме тут займаються? Але поки що були важливіші моменти, які варто було терміново з'ясувати, тож запитав я інше:

— А що сказала з цього приводу сама ваша знахідка?

Дівчина усміхнулася у відповідь на моє неоднозначне визначення.

— Спершу він нічого не пам'ятав, навіть свого імені. Пізніше в нього почали з'являтися спалахи спогадів. Як я зрозуміла, це були лише неясні уривки, які згодом набули певної чіткості, але все одно залишилися в вигляді фрагментів… Він говорив про якусь лабораторію.

Тут мене ніби облили холодною водою. Причин тому було дві. Перша — клон, як і я, нічого не пам'ятав про себе, та й виявляв ті ж здібності, тобто з висновками, на які мене наштовхнули слова Таміре, я поспішив. А друга — слово «лабораторія» викликало якісь невиразні, але дуже рідні асоціації… Правда, до ладу я так нічого й не згадав.

— Що було далі?

— Як тільки з'явився зв'язок з Акрополісом, ми повідомили про подію. Тоді ми й дізналися, що новий член нашої групи насправді — клон Князя Олексія.

— Навіть так? — мої брови мимоволі подалися вгору. — Вам так і сказали?

— А чому ні? — у свою чергу, здивувалася дівчина.

— Як вони зрозуміли, що це клон?

— Аристократія не завжди ділиться ходом своїх міркувань, проте я думаю, річ була в тому, що вони вже встигли зв'язатися зі справжнім Князем Олексієм. Як мені відомо, він повернувся невдовзі після цього.

— Точно… — похмуро підтвердив я.

Ця інформація не говорить мені ні про що. Я знову з рівною ймовірністю можу бути й оригіналом, і копією…

— Ти теж клон? — ніби вгадавши мої думки, спитала Меріхе.

— Судячи з усього, — я вирішив, що ділитися своїми міркуваннями з малознайомими сенсорам, лояльними Аристократії — не найкраща ідея.

— Треба вигадати тобі ім'я, якщо ти сам ще не вирішив, як себе називати. Це я вибрала ім'я для Лео. Воно саме прийшло мені в голову... Як би ти хотів, щоб тебе називали?

Я скосив на дівчину очі.

— Усі завжди кажуть «Князь Олексій». Він більше не використовує жодних варіантів імені?

— Варіантів? Як це може бути?

Усе з вами ясно.

— Тоді клич мене Льоша.

Меріхе засміялася.

— Представився прямо як Інкуб!

— В якому сенсі?

— Вибач, я забуваю, що клонам не вистачає деякої інформації, — ми якраз увійшли до абсолютно прозорої частини коридору, яка, схоже, з'єднувала два корпуси й знаходилася високо над бурхливою зеленню, що хиталась від поривів вітру. — Не бійся, це скло із захистом третього рівня: не підвладне навіть сенсорному впливу. Отже, про що я… Ах, так. Інкубам і Сукубам (скоріше другим, їх значно більше, але я боялася, що ти образишся на таке порівняння) заборонено вимовляти фразу «моє ім'я» при знайомстві, тому що це брехня, тож для них придумали формулювання «кличте/називайте мене».