7.4.

Мені так і не вдалося зрозуміти, чи планувала співрозмовниця задовольняти мою невгамовну цікавість, чи вирішила, що з мене досить, бо нас перервали.

Великі й важкі, судячи зі звуку, двері відчинилися зі стуком, і по підлозі квапливо застукали жіночі підбори. А за мить у межах видимості з'явилася молода дівчина. Навряд чи їй було більше 20-ти. Крізь хибну скромність закритої сукні, що підкреслювала більше, ніж приховувала, чудово проглядалася тендітна фігурка з тонкою талією. Коли дівчина підійшла, я зустрівся поглядом з великими синьо-зеленими очима, що дивилися на мене з неочікуваною турботою й співчуттям. До речі, не тільки очі, а й все інше, починаючи з сукні, що закінчувалась трохи вище колін, до волосся, що розсипалося по її плечах важкими хвилями, було темно-зеленого кольору.

Помітивши, що я прийшов до тями, дівчина підійшла ближче, стурбовано заглядаючи в мої очі своїми, великими і бездонними, мов морська глибина.

— З тобою все гаразд?.. — поцікавилася вона, зосереджено вдивляючись у моє обличчя.

— Стан стабільний, — відповіла за мене Таміре, — але, як я й казала, це не Лео.

— Не може бути, — дівчина здивовано відсторонилася, не відриваючи від мене погляду. — Лео?.. — з надією шепнула вона. — Ти не впізнаєш мене?

— На жаль, не знаю, хто такий Лео. І хто ви, — зізнався я. — Але буду вдячний, якщо мене нарешті відв'яжуть.

Таміре хмикнула.

— Цікаво. В одному з нестабільних Дзеркал загадковим чином з'являється невідомий з генетикою Аристократа, за дивним збігом — недалеко від мого дослідницького центру. Прийшовши до тями, відмовляється називатися, але вимагає негайного звільнення. Як я можу бути впевнена в безпеці своїх співробітників, якщо виконаю це прохання?

Мені це набридло. Подумавши, я спробував поворухнути рукою, оцінюючи міцність ременя — він був зроблений зі шкіри, й за відчуттями я міг би його розірвати, якби сильно захотів.

— Ви можете вірити моєму слову. І мені б не хотілося починати знайомство із взаємної ворожості.

Очевидно, голова центру правильно оцінила мій рух, тому що у відповідь вона кивнула дівчині, дозволяючи тій звільнити мене.

— Якщо твої наміри виявляться шкідливими, я буду вживати відповідні заходи. А доти — будь нашим гостем, — промовила Таміре.

— Ви дуже люб'язні, — відповів я, потираючи зап'ястя, що відчутно затекли. — Отже. За яких обставин, дозвольте поцікавитися, ви могли мали можливість ознайомитися з результатами тестів крові Аристократа?

Молодша дівчина повернула голову, запитливо дивлячись на начальницю, ніби питала дозволу. Та, у свою чергу, навіть не повернула голови, проте німе питання дівчини зрозуміла правильно.

— Ця інформація не є секретною, тому моя помічниця із задоволенням відповість на всі твої запитання, а заразом і проведе екскурсію по нашому центру. До речі, дозволь представити тобі Меріхе Айо, мою провідну наукову співробітницю з фітосенсорики, юну гордість центру. Саме їй ти можеш бути вдячний за спасіння. А зараз вибачте, — вона повела рукою в бік пробірок, що стояли на столі, й комахи з її зап'ястя перемістилися на агрегат незрозумілого мені призначення, який всі ці пробірки, власне, утримував, — у мене є деякі справи, які не можна відкладати, — і Таміре усміхнулася одними куточками губ.

Не зволікаючи, «юна гордість центру» вивела мене з кабінету, який виявився ще більш просторим, ніж я уявляв по тій невеликій ділянці, яка потрапляла в поле мого зору, поки я був зафіксований у кріслі. До речі, це загальна риса всіх приміщень у всіх Дзеркалах, що я бачив — якась гігантоманія, яка тотально охопила всіх будівельників, незалежно від того, що вони створювали — чи то лабораторію, чи готель, храм чи замок… Причина цієї «хвороби» лежала десь на поверхні. Я відчував, що можу з легкістю її виявити, якщо сконцентруюся на цій думці… Стривай, тільки не тікай…

Є! Цього разу розгадці не вдалося від мене сховатись — у кожному із Дзеркал (принаймні тих, де був я) легко було помітити велику кількість життєвого простору. Набагато більшу, ніж потрібна його мешканцям. Очевидно, просторими приміщеннями вони намагаються компенсувати ту різницю щільності населення, яка спостерігається тут і…

Де? Чорт забирай, де?! Це дуже важливе питання! Пам'ять, не мовчи!

— Все гаразд? — знову співчутливо поцікавилася Меріхе, остаточно руйнуючи ту примарну схему подій, яка тільки й встигла, що промайнути перед моїм поглядом, навіть не оформившись у щось більш-менш помітне.

— Так… — остаточно повернувшись у реальний світ усіма органами почуттів, я виявив, що прихилився до холодної стіни якогось білого коридору.

Стоп. А цей білий коридор із зеленим підсвічуванням я вже бачив! На нижньому поверсі Заводу на Піщаному узбережжі!

Вірніше, не цей, звичайно, але такий самий. Той, наскільки я зрозумів, був побудований за технологією Аристократів і належав, відповідно...

— Меріхе, — я вперше сказав це ім'я і десь на периферії свідомості спіймав себе на думці, що воно схоже на два короткі видихи, але зараз моїми думками володіло інше, — кому належить цей центр? Певно ж, не Таміре?