7.3.

Першими до моєї свідомості увійшли звуки. Не увірвалися, а саме увійшли: плавно, в такт величної музики, влилися в мій сонний світ. Я зазначив, що це щось із класичної музики, проте не зміг впізнати твір. Дивно, я непогано знався на них колись…

Так, це було вдома. А тут, напевно, я один знайомий із творами Вівальді та Шопена… Стоп. Де це «тут»? І що означає «вдома»?

В цей момент я остаточно прокинувся. І розплющив очі.

Всупереч моїм очікуванням виявилось, що я сидів, а не лежав. У глибокому зручному кріслі, що стояло посеред величезної залитої сонцем зали, яка не мала ні стін, ні стелі, лише великий прозорий купол. Інші меблі теж виглядали дорогими й зручними. Картину дуже гармонійно доповнювала музика, що, як виявилось, не була частиною сну.

Ліворуч трохи ззаду пролунав тихий металевий звук, і я спробував повернути голову, але в мене не вийшло — по-перше, через слабкість, що ще не до кінця залишила мене, а, по-друге, через ремінь, яким була зафіксована моя голова, і, схоже, не лише вона...

Зреагувавши на звук, людина (хоча в даному випадку далеко не факт, що людина), яка знаходилася за межами моєї видимості, обійшла крісло, до якого я був прив'язаний, і стала переді мною.

Це була жінка віку, який дійсно було складно визначити: не стара, але й далеко не юна. Дуже худа, зі шкірою нездорового відтінку й темним волоссям трохи нижче плечей. На жінці була закрита чорна сукня з довгим рукавом та шнурівкою на грудях. Її очі були приховані за круглими окулярами з непроникним склом, подібними до тих, які зазвичай носять сліпі. Але вразило мене не це. У першу мить я подумав, що рукави сукні облямовані хутром, але, придивившись, зрозумів, що навколо зап'ястків незнайомки роїтися зграйка маленьких чорних жуків, які рухалися так швидко, що здавались суцільною масою.

Жінка виставила руки відкритими долонями в мій бік, комахи зірвалися з її рук, підлетіли до мене, оточили роєм, змусивши скрикнути, але вже за секунду повернулися до своєї господині, знову оточивши її зап'ястя й невідступно слідуючи за ними, навіть коли жінка опустила руки.

— Ти прокинувся, — констатувала вона.

— Так... — вичавив з себе я. — Хто ви?

— Мене звуть Таміре Тайларіс. Я біосенсорка, керівниця дослідницького центру, де ти перебуваєш. Як я можу до тебе звертатись?

Болюча тема…

— Кличте мене просто «Мандрівник», — я трохи подумав. — Я знаходжусь у пошуках своєї особистості.

Жінка посміхнулася одними куточками губ.

— Я так і думала, — не зовсім зрозуміло прокоментувала вона і знову зникла десь за межами поля зору.

Я відкрив був рота, подумки вибираючи запитання, відповідь на яке хотілося б почути першим, але цієї миті дотик повернувся до мене повною мірою, і я помітив, що не тільки прив'язаний за руки і ноги до крісла, але й напівоголений (на мені залишилися тільки брюки), а на моїх передпліччях пульсують огидні чорні відростки, яких я, на відміну від тварини в лісі, зміг класифікувати, — це були п'явки.

Визнаю, ця картина викликала в мені не саму гідну реакцію.

— О Боже! — вигукнув я, здригнувшись від огиди. — Зніміть їх із мене!

Таміре, або як її там, з'явилася знову. На її скупому на міміку обличчі була здивовано піднята брова.

— Ти вдихнув велику дозу пилку Чорної Орхідеї. Зазвичай він викликає ейфорію, апатію, слабкість, потім, як правило, слідує летальний кінець. У твоєму випадку останній загрожував тільки як наслідок утоплення, проте отрута ввела тебе в несвідомий стан, в якому ти вже провів більше доби і, гадаю, міг би перебувати ще довгий час, якби п'явки не очистили твою кров. Для повного одужання я б рекомендувала продовжити процедуру ще хоча б на півгодини.

— Не треба, зі мною вже все добре! — довелося малодушно замружитись, щоб не бачити цього жаху. — Зніміть їх із мене, будь ласка.

— Що ж, гадаю, твоє пробудження справді можна вважати сигналом до завершення, — після коротких роздумів озвучила вона.

Поки жінка зосереджено й без тіні гидливості знімала з мене довгим пінцетом черв'яків, що роздулися від крові, і діловито складала їх у банку, мені вдалося більш-менш зосередитися на думці.

— Як я тут опинився? І чому прив'язаний?

— Прив'язаний тому, що для оптимального кровопостачання кінцівок мені була потрібна ця поза, а несвідоме тіло, як відомо, досить складно втримати в сидячому положенні.

— Тобто я... Вільний? — запитав поспішно, заслуживши довгий задумливий погляд у відповідь.

— Коли я закінчу — так, — відповіла Таміре, повертаючись до свого заняття. — Примітно, що за умовою такої концентрації отрути в крові, ти мав би вже бути мертвим. Але, як я й сказала, тобі загрожувало лише потоплення. Але ж ти й сам знаєш, що кров Аристократа має певний імунітет до отрути?

У мене всередині все обірвалося. Не знаю навіть, від чого більше — від того, що, здається, мені опосередковано підтвердили, що я Аристократ, від того, що мене так легко розкусили, або від того, що я не знав, як ця загадкова жінка ставиться до «правлячої партії»?..