7.2.

Важкі краплі швидко забарабанили по листі, за лічені хвилини ставши густими й частими. Продовжуючи йти крізь хащі, я вперто рубав бурхливо розвинену рослинність, не звертаючи уваги на крижану воду, що стікала за комір. Різко похолоднішало й онімілі пальці вже насилу утримували важку зброю. Єдиний плюс — мошкара зникла й блискавка іноді виривала з сутінків обриси навколишньої природи, віщуючи черговий приголомшливий розкот грому.

Зате тепер я чітко знаю одну річ. Ненавиджу джунглі. Ненавиджу.

І без того в'язка земля від води розм'якла, з кожним кроком все охочіше приймаючи мої ступні й все повільніше відпускаючи їх з мерзотним хлюпом. Болото, вода та листя. Болото, вода та…

Черговий спалах висвітлив тонку постать тварини за кілька кроків від мене. Спершу не вдалося її до ладу роздивитись, тому мені здалося, що вона схожа на сайгака… Саме так, якщо я не плутаю, називається тонконога тварина з довгими кривими рогами. Здається, я ще встиг подумати: «Хіба в джунглях водяться сайгаки?..» А потім чергова блискавка на мить висвітлила невеликий простір між деревами, що поділяв нас зі звіром.

Якщо це і був сайгак, то якийсь шаблезубий варіант.

Аж ніяк не переймаючись через дощ, тварина раптом розсунула щелепи, зашипівши, як кішка, й присіла, як мені здалося, готуючись до стрибка.

От саме цього мені й не вистачало!

Не думаючи, що роблю, я кинувся назад, більш-менш розчищеною мною дорогою, крізь зарості. Втім, судячи з того, як швидко я загруз у черговому чагарнику, повторити власний шлях мені не вдалося. «Сайгак», щоправда, мене, схоже, не наздоганяв. За що я був йому щиро вдячний.

Натомість в поспіху я примудрився десь упустити меч, а повертатися за ним не було жодного бажання. До того ж я спіткнувся, поранив ногу й вивалявся у багнюці.

— Чудово! — загарчав я, намагаючись вивільнитись з чіпких обіймів колючого куща. — Просто чудово!

Рослина відпустила мене так само несподівано, як полонила, випустивши на порослий мохом схил, що вів до якогось водоймища. Схил був крутим і слизьким, тому я, звичайно ж, за мить опинився у воді аж до пояса. На щастя, там було дрібно.

Треба вибиратись. Щоправда, куди?

І навіщо?..

Зупинившись на мить, я прибрав з обличчя мокре волосся й придивився до води. По її поверхні плавало щось, що випромінювало ледь помітне свічення. При наближенні «щось» виявилося темними квітами, схожими формою на орхідеї, з жовтими серединками, які, власне, й світилися. Навіть посеред ворожого лісу це видовище вартувало того, щоб приділити йому трохи уваги.

Та й взагалі, гарне питання — з чого я так сіпаюся? Я тікав від зомбі, сліпих божевільних ченців, Злиднів, зрештою… А тут упав у паніку, опинившись у порожньому лісі. Шаблезубий сайгак — теж мені проблема. Не такий вже й страшний.

Та й взагалі все не так уже й погано. От і дощ став тихішим, і потеплішало якось… Не лише довкола, а й на душі.

Усміхнувшись сам собі, я простягнув руку й торкнувся мерехтливої тичинки квітки. Яке маленьке диво. Наче дивишся на далекий вогник у каміні, а довкола тепло, затишок, нікуди поспішати не треба, нічого з'ясовувати, нічого нікому доводити…

А може, так і зробити? Залишитися тут, милуючись природною красою, її дивовижними кольорами, чарівним світлом. Чому б і ні…

Я тільки зараз відчув, як я втомився, і як мені насправді байдужі всі ці інтриги, клони, двійники. Все, чого я насправді хотів, було прямо тут, навколо мене. Варто було лише побачити це, оцінити по-справжньому.

Різка слабкість у ногах змусила осісти в воду, яка одразу досягла шиї, трохи потрапило до рота. Я закашлявся, але не від води, а швидше від сміху. Як безглуздо було боротися, правда? Все одно ми всі помремо, то чому б не зараз, серед цієї краси…

Рука в рукавичці, що промайнула перед обличчям і схопила мене за плече, порушила цю ідилію. Десь здалеку долинув голос, але я не зрозумів, що він сказав. І лише остаточно занурюючись у темряву, я подумав: «Хто такий Лео?..»