7.1. Ціон

За вікном проносилися пейзажі, що змінювали один одного, але я не замислювався про те, що бачу, тому що думками, як і раніше, перебував у Акрополісі.

Я зовсім нічого не розумію. Інформація, що так раптово обрушилася на мене з усіх боків одночасно, не вкладається в голові, циркулюючи там і видаючи мені часом окремі факти.

Я — клон Князя Олексія? Можливо. Це пояснює деякі моменти, хоча викликає майже стільки ж питань.

Уся ця карусель — справа рук Князя Валерія? Схоже на те. Причому хто б не був справжнім — я чи той, інший, історія з клонами погано пахне, особливо якщо розглядати її в розрізі сімейних стосунків.

До речі, про клони. Олексій-2 сказав, що їх кілька, навіть згадував якісь дзеркала… Атлантида. Тут є своя Атлантида? Це дивовижно... Що ще? Ціон. Теж цікава назва. Вона щось мені нагадує, але не можу пригадати, про що йдеться.

Ще одна думка, що втекла, як пісок крізь пальці. Не цього разу. Досить їх з мене.

— Вези мене до Ціону. Чуєш?! Зараз!

Розпалений власною рішучістю, я навіть майже не здивувався, коли табличка з необхідною назвою висвітилася вже за мить.

Цього разу я вирішив не кидатися у вир із головою і визирнув у вікно. Там був ліс. Наскільки можу судити, тропічний. Химерні вигини ландшафту, велика кількість кольорів, серед яких переважали зелений, жовтий і чомусь фіолетовий , а також якась чарівна природна гармонія підкорили мене. Здавалося, я ще не відчував такого.

Варто було ступити на пружний ґрунт, як мене огорнуло цвірінькання, щебетання, якийсь далекий плескіт і густі квіткові аромати.

Незвичайне місце. Однак не схоже, щоб десь тут було щось хоч віддалене схоже на цивілізацію. Що тут робити моєму клону?

Або це пастка?..

Ця, здавалося б, проста думка прийшла мені в голову тільки зараз, і я мимоволі озирнувся на рейки, бажаючи переконатися, що в мене завжди є шлях назад.

Однак землю приховувало густе пласке листя, а коли я спробував його розсунути, шукаючи очима заспокійливий блиск стали, листя сколихнулося, потягнулося до мене, хапаючи за руки й неприємно обпалюючи в місці зіткнення. Я ледве встиг зреагувати, хапнувши по найближчому завбачливо прихопленим мечем і відскочив убік.

Здригнувшись цілісною живою хвилею, листя завмерло так, ніби секундою раніше нічого й не було. А я подивився на свою руку — на тильній стороні долоні, якою я відсував лист, виступила кров.

Чудово. Я посеред джунглів, віч-на-віч із листям-людожером, а рейки зникли.

Але рухатися треба, так чи інакше. У правильності цього рішення мене остаточно переконав різкий свербіж на шиї. Машинально ляснувши по ній рукою, я глянув на пальці й з огидою скинув якусь дрібну комаху. Так, мені тут точно не подобається.

Навколо були суцільні густі чагарники, тому мені залишалося лише рухатись напролом, прокладаючи собі дорогу єдиною зброєю, що в мене була — мечем.

Здається, я мав рацію — темніло навіть швидше, ніж я сподівався, мошкара ставала агресивнішою, а моя зброя, не надто підходяща для рубки ліан і гілок, швидко затупилася.

Чорт би забрав цього самозванця Олексія разом з його аристократичним дядечком! Або моїм дядечком… Не важливо. Суть у тому, що варто було думати, хто дає мені поради та з якими мотивами…

Гуркіт грому, що вклинився в сеанс самобичування, застав мене зненацька. Піднявши погляд на небо, я раптово зрозумів, що так різко стемніло зовсім не тому, що настала ніч.

Та ти знущаєшся з мене, бісове Дзеркало?!