6.14.

Я схопився з місця, але не встиг нічого зробити — через кілька секунд у кімнаті нас стало більше рівно на трьох відвідувачів — двох Злиднів і одного Аристократа на ім'я Валерій.

— О, — задоволено озвучив останній, — а я якраз чекав на відвідувачів.

— Як невдобно вийшло, — парирував я, — я до вас не збирався.

Від моєї уваги не сховалося, що тепер дбайливий дядько спирався на тростину з позолоченим набалдашником. Якщо мені не зраджує пам'ять, він кульгає, але чудово обходиться без подібних допоміжних предметів. Неважко здогадатися, навіщо вона потрібна.

— Як завжди, гострий на язик, — хмикнув Валерій, даючи знак Злидням, що чекали за його спиною, залишатися на місці. — Від вас ніякого толку. Якщо хочеш зробити щось добре — зроби це сам.

Стражники розкрили шкірясті крила, перекриваючи вихід.

— Отже, — продовжив Аристократ, — любий гостю, маю честь запросити тебе пройти з нами. А якщо тебе не приваблює такий варіант, можемо люб'язно скласти тобі компанію.

— Дякую, мене якось не приваблюють обидва, — чесно зізнався я, оголюючи меч.

— Я сподівався саме на таку відповідь, — з тростини вивільнилося, блиснувши в повітрі, довге тонке лезо. — Ти, в усіх своїх іпостасях, випив у мене вже достатньо крові.

— Приємно чути, — не без сарказму кинув Олексій-2, що стояв осторонь.

— Без образ, Олексію, — кинув через плече Аристократ. — Ти сам знаєш, у що мені вилилися твої спроби довести свою незалежність.

Легкий помах — і наші мечі схрестились. Набагато швидше, ніж я очікував.

— Станцюємо? — поцікавився Князь, який майже миттєво опинився за крок від мене.

Я мовчки відбив атаку, мимохіть відступивши назад. Чомусь, обманувшись кульгавістю й приблизним віком свого родичка, я очікував на легкий бій, але тільки-но меч-тростина почав свій вивірений танець, я усвідомив всю мудрість заклику оцінювати супротивника гідно. Валерій, на відміну від Аєксі, не бив навідмаш — кожен його рух був швидким, точним і цілеспрямованим. Незважаючи на кульгавість, рухався він плавно й з достатньою швидкістю — підозрюю, саме так виглядаю і я, коли прискорююсь у бою. Крім того, в удари він вкладав неабияку силу, тож після кожного я змушений був робити півкроку назад. І найогидніше — він ніби знав наперед усі мої рухи, всі атаки, не даючи зробити навіть скільки-небудь небезпечного для противника випаду.

 — Ви — Князь Валерій. Рідний дядько та опікун Олексія, — ледве встигаючи відбиватися, видихнув я. — Ви знаєте, хто справжній.

Блакитні, майже безбарвні очі дуже дорослої людини на молодому обличчі уважно примружилися.

— Знаю.

Чергова потужна атака втисла мене в стіну, змусивши зловити лезо супротивника біля свого горла.

— Ви не будете брехати племіннику.

Доклавши чимало зусиль, щоб звільнитися, та рухаючись вбік, я вислизнув з пастки.

— Не стану.

— Хто з нас?

Лезо меча зачепило мене по стегні, обпалило раптовим болем.

Провівши серію атакуючих випадів, які не дозволяли мені зробити вдиху між блоками, Валерій знову опинився в небезпечній близькості.

— Він!

Лезо ковзнуло біля мого обличчя. По щоці розпливлося щось тепле й липке — тонких губ торкнулася задоволена посмішка.

Не туди я прийшов шукати правди.

І раптом остаточно усвідомив, що мене заганяють у глухий кут — єдиний шлях, що мені залишився, вів за зачинені двері до сполученого приміщення. На щастя, двері були без замку.

Намагаючись виграти кілька секунд, я зачепив якийсь випадковий предмет, що потрапив під руку та виявився стільцем, і кинув під ноги противнику. Це дало мені більше, ніж я сподівався.

Хвиля люті, що прорвалась крізь маску спокою, пробігла по обличчю Аристократа, перетворюючи його — на мить воно подовжилося, перетворюючись на довгу ікласту морду з білою шкірою та яскраво-червоними губами. Втім, Валерій тут же прийняв свій звичний вигляд, але я вже встиг вислизнути за двері.

То була спальня. Без вікон та будь-яких виходів, крім того, яким я щойно скористався.

Мені гаплик.

А в дверях уже з'явився Валерій, що хижо посміхався у передчутті перемоги.

— Дострибалася, пташка?

Він більше не поспішав атакувати мене. У цьому не було потреби.

Я ж розгублено озирнувся... І не повірив своєму щастю — з-під ліжка виднілася ледь помітна металева смуга! Якщо це те, що я думаю... Серця в грудях забилися в такому ритмі, що, здавалось, він був чутний не тільки мені.

— Спочатку зловіть!

В один стрибок я перетнув кімнату, сам вражаючись своєї прудкості, та вклав усі сили в те, щоб відкинути немале ложе до дверей. У цей момент я міг сподіватися тільки на адреналін, завдяки якому я свого часу викривив двері ліфта на Заводі.