6.13.

У міру того, як я наближався до вказаних дверей, наростало моє хвилювання. План був простіше нікуди — прийти та розібратися. Чомусь мені тільки зараз спало на думку, що, можливо, це не найкраща ідея. Але варто було згадати гнів, що охопив мене при словах Найса про дії цього «Князя», як рішучість до мене повернулася. Я не міг допустити, щоб він продовжував діяти від мого імені — наші інтереси вочевидь розходяться.

Панель спалахнула зеленим. Я рішуче відчинив двері й завмер.

«Кімната» була скромними царськими палатами з гобеленами, розкішними меблями з білої деревини, каміном, декоративними композиціями зі зброєю тощо, що, втім, якраз мене не здивувало. Здивувало мене, що в глибині цієї пишноти за широким письмовим столом сидів я.

У білому піджаку, щоправда недбало розстебнутому, з червоною стрічкою через плече й келихом чогось бордового в лівій руці — за столом сиділа точна копія мене, принаймні того, що був на портреті, розглядала якісь папери, що лежали перед нею на столі.

— Геть, — коротко наказав він, не підводячи голови.

Я, якщо чесно, перебував у певній розгубленості. Чомусь я був переконаний, що моє місце зайняв хтось, лише назвавши моє ім'я, хоча тепер я виразно розумів, що це було неможливо — адже в Акрополісі знали Князя Олексія в обличчя. Хто тоді сидить переді мною, та чому ми виглядаємо однаково?

Розмірковуючи, я продовжував мовчати, тому мій двійник все ж відірвався від паперів, щоб дізнатися, хто зайшов в покої. Але навіть після того, як він мене побачив, жоден м'яз на його обличчі не здригнувся, він лише відклав папери, провів руками і по обличчю й простогнав:

— Як же я втомився від цього…

Після чого, ніби втративши до мене інтерес, зробив ковток із келиха і поставив його на край столу.

Не такої реакції я чекав. Втім, я не знаю, якою вона мала б бути теоретично, але точно не такою.

Пауза затягувалась, треба було щось робити. Я зробив крок уперед, навмисно голосно зачинив за собою двері. І поставив питання, яке по-справжньому цікавило мене в даний момент.

— Ти хто?

— Хто я? — мій візаві підняв голову й подивився на мене так, що я пожалкував про своє питання. — Я — Князь Олексій, Аристократ, молодший представник Червоного роду, майстер клинка та колишній очільник Ловців. А хто ти?

Гарне питання. Коли я йшов сюди, то був упевнений, що знаю на нього відповідь, але ось, у чому штука — якщо поставити поряд нас двох, я б і сам собі не повірив.

— Не знаєш? — поцікавився співрозмовник, помітивши моє замішання. — Тоді я підкажу, — продовжив він, відкинувшись у широкому кріслі, — ти думаєш, що Князь Олексій — це ти.

— А є інші версії? — поцікавився я, скориставшись паузою.

Мій двійник хмикнув, дивлячись на мене з неабиякою часткою зневаги. Не знав я, що здатен на такий огидний вираз обличчя.

— Ти — клон! Моя жалюгідна копія, створена противниками офіційної влади, щоб дискредитувати моє чесне ім'я.

Так-так. Потроху втрачаючи відчуття реальності, я перетнув кімнату, прихопивши по дорозі важкий різьблений стілець, поставив його перед письмовим столом і сів, готуючись до довгої розмови.

— І яким саме супротивникам заважало твоє чесне ім'я? — поцікавився я, закидаючи ногу на ногу.

Мій співрозмовник, схоже, був здивований таким нахабством, але вигляду не подав. Лише поклав підборіддя на зчеплені пальці, меланхолійно мене роздивляючись.

— Ясно яким. Тут не обійшлося без Марії-Анни.

— Справді? Ну, тоді порівняємо наші версії подій. Кілька років тому мені спало на думку не послухатися коханого дядечка, чим той був вкрай незадоволений. Рочки зо два мені дали покуражитись, а потім це комусь набридло. І тоді до мене підсилають Ментала, який повністю стирає мені пам'ять. А через пару місяців з'являєшся ти й поводишся так, ніби сварки з дядьком ніколи не було. І хто із нас клон?

Пару секунд двійник дивився на мене, а потім засміявся.

— То ти навіть не пам'ятаєш, хто ти, але при цьому все одно вважаєш, що ти — це я? Чи не високо замахнувся?

— Я чекаю на іншу версію.

— Я не повинен тобі нічого пояснювати! — раптом огризнувся співрозмовник.

— Звучить дуже схоже на «ти маєш рацію», — сказав я настільки спокійно, наскільки це було можливо.

— Добре, слухай! Так, визнаю, у мене була деяка підліткова криза. Навіть визнаю, що вона дещо затяглася, — мій двійник підвівся зі свого місця й почав повільно оминати стіл дугою. — Саме тому я відлучився на деякий час, щоби осмислити свої дії. Його знадобилося трохи більше, ніж я очікував. Але дійшов висновку, що чинив нерозумно й настав час зупинити це, поки не пізно. І ось я повертаюся додому і дізнаюся, що в кількох Дзеркалах, незалежно один від одного бачили мої точні копії, здатні похвалитися справжньою генетикою Аристократа й безчинствами, що творять під моїм ім'ям. А тепер одна з них заявляється прямо до мене та має нахабство зі мною сперечатися.

Не стримавшись, я підняв брову.