6.12.

Незважаючи на все, що я встиг дізнатися про свого незвичайного друга, Найсу, як і раніше, вдавалося мене дивувати. Йому не потрібно було ставати невидимим, щоб вийти з будівлі, в якій все ще остигав труп убитої ним людини — для цього виявилося достатньо знання дороги до чорного ходу, багатозначної усмішки та пари слів на вухо охоронцю.

Усередині мене все клекотіло від праведного гніву, й тільки наполегливі прохання Найса почекати, доки стихне ажіотаж, викликаний появою блудного Аристократа, утримували від необдуманих дій.

Кілька днів я провів у притулку, який знайшов для мене Інкуб, марно випитуючи подробиці його бурхливої діяльності в Акрополісі. На всі питання Найс лише усміхався чи жартував. Зрештою, я вирішив, що він допоміг мені достатньо, щоб повністю йому довіряти, а все інше — особисті справи Інкуба. Крім того, у мене було русло, гідне того, щоб направити туди свої думки.

Тепер все ставало очевидним до банального, якщо не брати до уваги пару тверджень, від яких Найс не планував відмовлятися. Подумавши, я відкинув до певного часу ці факти, оперуючи лише доведеними. Отже, мій чарівний родич, якому більш ніж вигідна політика офіційної правительки, був незадоволений моїми діями. Вбивати Аристократів не можна (і, смію сподіватися, рідний дядько не пішов би на вбивство за інших обставин), що викликало деякі труднощі у моєму усуненні. Тоді Князь Валерій (думаю. що він, хоча в цьому можуть бути замішані й інші особи) приходить до витонченого рішення — позбавити мене пам'яті, а на моє місце поставити самозванця, вірного своєму покровителю. Запитання — кого? І чому так пізно? Я вже майже півроку мотаюся по Дзеркалах, не маючи жодної гадки, хто я, а підроблений Князь Олексій з'являється тільки зараз. Може, так і було задумано? Чи його потрібно було підготувати?

Це варто з'ясувати, перш ніж я скину самозванця з насидженого місця.

У призначений день Найс приніс мені здобутий невідомо якими шляхами меч — знову йти до Аристократів з одним кинджалом у руках мені не хотілося. До речі, як виявилось, палац називався Азиль, і навіть Інкуб оцінив іронію, коли я пояснив, що це означає «притулок». Цього разу ми попрощалися, оскільки обидва розуміли, що, незалежно від результату моєї вилазки, у цьому Дзеркалі ми вже не зустрінемося. Не цього разу.

Проникнути до палацу з моєю нинішньою здатністю та вмінням її контролювати було не дуже складним завданням. Мабуть, у переліках істот з незвичайними здібностями немає нікого, хто мав би невидимість, бо жодної страховки на цей випадок я не знайшов.

Намагаючись триматися подалі від будь-яких дзеркал, я вивчав логіку розташування приміщень у палаці.

На жаль, я і так завжди був не дуже спритний в орієнтації на місцевості (на запитання «Звідки мені це відомо?» внутрішній голос мовчав), а в місцевих хитросплетіннях міг би загубитись навіть справжній слідопит. Мене, можливо, чекала б та сама доля, якби мою увагу не привернули приглушені схлипи, що лунали з-за чергових дверей, розташованих уздовж коридора.

Це явно було не те місце, куди лежав мій шлях, але пройти повз я не міг. Прислухавшись, я повернувся на кілька кроків і звернув увагу на кімнати, які минув останніми. Звуки долинали з однієї з них. Оглянувши двері, я помітив, що вони закриті на те, що я про себе вже охрестив стандартним замком Аристократів. Як завжди, система розпізнала й впустила мене.

Приміщення було зовсім крихітним — десь метр на два — і дуже темним. Спочатку я подумав, що це комора, але коли мої очі звикли до темряви, зрозумів, що помилився. Тут все різко контрастувало з чистим і просторим коридором — вузькі стіни та низька стеля були викладені холодним сірим каменем, до якого у кількох місцях кріпилися короткі ланцюги. Один з них вів до металевого кільця на шиї темноволосої дівчини, що зігнулася на підлозі в незручній позі.

Недовго думаючи, я кинувся до неї, прибрав з обличчя сплутане волосся й мимоволі прикусив губу — це була Іза.

— Ваша Світлість… — прошепотіла вона пересохлими губами.

Маніпуляції з дверима розсіяли моє маскування, тому дівчина могла мене бачити.

— Це я, — обережно провівши пальцями по її обличчю, я притулив дівчину до себе. — Тебе покарали за те, що ти мені допомогла?

— За пропажу костюма…

— Пробач, — у грудях відчутно кольнуло. — Я мав подумати, що буде так…

Провівши рукою по її волоссю, я намацав застібку кільця, що охоплювало шию дівчини. Принцип був той самий, що і в нашийнику Ментала — від легкого натискання кільце розкрилося, я зняв і відкинув його убік.

— Пан не завжди такий суворий. Але він був не в гуморі, — дівчина інстинктивно продовжила притулятись до мене.

— Хто твій пан?

— Віконт Георгій.

— Він заплатить за це. Скажи, ти працюєш на нього з доброї волі?

— Ні, пане. Ловці забрали мене з дому, коли я була маленькою.

— Тоді я тебе звільняю.

Я заплющив очі, подумки волаючи до тієї сили, що вже не раз допомагала мені, хоч і невідомо за які заслуги, благаючи прийти на допомогу й нині, і клацнув пальцями. Між ними захрумтів тонкий специфічний папір.