6.10.

А прокинувся я від чарівного у своїй безпосередності «Ку-ку!», що пролунало перед моїм обличчям. Розплющивши очі, я вперся поглядом у два бурштинові вогники, що світилися на усміхненому обличчі Інкуба. Цього разу Найс був у звичнішому для мене образі хлопця, й одягнений якось по-домашньому: у вільні потерті джинси та світлу футболку, яка задерлася, оголюючи плаский живіт, що не дивно, враховуючи, що Інкуб висів униз головою, якимось неймовірним чином зачепившись ступнями босих ніг за щось на балконі.

— Привіт, — сказав я.

— Вітаннячка! — радісно відповіли мені. — Вибач, я трохи спізнився. Сподіваюся, ти хоч відпочив?

— А котра година?

— Майже шоста. Скоро світанок — не сиди на вулиці, тебе, по-моєму, шукають.

— А я що, маю, куди йти?

Найс ляснув себе по лобі.

— Запрошую!

За мить цей акробат зник на балконі, а потім звідти звисла тонка рука, пропонуючи допомогу. Прийнявши її, я видерся по візерунковому балкону всередину й опинився в погано освітленій кімнаті, яка служила, судячи з усього, спальнею.

Кімната була сповнена напівпрозорий драпірувань, подушок різного розміру, розкиданих по підлозі, тут же стояли кошики з фруктами, глечики та келихи з чимось червоним, один з яких перекинувся, залишивши на килимі темну пляму.

Найса, що звалився на подушки між вишуканими частуваннями, втім, такі дрібниці хвилювали мало. Він підняв перекинутий келих, знову наповнив і простягнув мені.

— За зустріч! Ти не уявляєш, який я радий тебе бачити…

— Взаємно.

Запрошення я прийняв, сьорбнув терпкого напою, що, на відміну від ігристого, яким пригощали у палаці, одразу ж пустило по тілу приємну хвилю тепла.

— Хазяїн дому не розсердиться, якщо нас тут виявить? — обережно запитав я, коли дихання знову вирівнялося, а настрій став трохи байдужим і добрим.

— А спитай його сам! — хихикнув Найс, потягнувшись і вказуючи кудись убік.

Я озирнувся і завмер. За крок від мене, освітлений першими боязкими променями світанку, лежав мертвенно-блідий товстун. Його скляні очі були розплющені, погляд спрямований у стелю. Підкоряючись машинальному пориву, я потягся до його шиї, намагаючись перевірити пульс, але намацав лише дві сухі ранки на холодній шкірі.

— Це ти його?.. — прошепотів я.

Інкуб потягнуся знову, перевертаючись на живіт і потягнувшись за глечиком. Я раптово зрозумів, що він п'яний, причому не від напоїв.

— Це він сам себе, — спокійно повідомив мені він, запускаючи тонкі пальці в соковитий гранат, — коли вирішив розважитись із чужою коханкою.

— Найсе... А тобі нічого за це не буде?

— Мені буде персональна подяка від пана Валентайна, який втратив головного опонента в сенаті. А що старий розпусник убитий Сукубом... То хто ж бачив, яким? Я, наприклад, пішов із паном Валентайном. Це всі бачили.

Цікаві справи.

— Ти працюєш на цього Валентайна?

— Можна й так сказати, — Інкуб підморгнув мені. — Поки не настав його час.

Я задумливо глянув на свого друга. Не такий він простий, як могло здатися.

— То ти Інкуб чи Сукуб?

— Інкуб. Але — тс-с-с! Це залишиться маленькою таємницею між мною, тобою, паном Валентайном і… — Найс простягнув руку, вказуючи на труп, натрапив на нього поглядом і засміявся.

Ні, він точно не в собі.

— Не хвилюйся, — раптом знову заговорив Найс цілком свідомим голосом, — години до дванадцятої сюди ніхто не сунеться, так що можеш відпочити й поїсти.

На підтвердження своїх слів він посунув до мене кошик із фруктами.

— Дякую, — я вибрав якийсь дивовижний рожевий плід, назви якого не знав. — Ти тому затримався? Був зайнятий... Цим? — я кивнув на товстуна, дивитися в його бік не хотілося.

— Ні, зайнятий цим я був менше ніж годину... Але він виявився таким повнокровним, таким повним життя... Ух! Я трохи перебрав, — Найс знову підморгнув мені. — У такому стані важко сконцентруватися — думки розбігаються. Але я вже майже... В нормі, — він замружився й хитнув головою.

— Так ось чим ти займаєшся у вільний від навчання час?

Фрукт виявився занадто солодким, я вирішив пошукати в кошику щось інше.

Інкуб розвів руками.

— Мене таким створили. Я міг би бути таким самим, як ти, якби не чиєсь бажання мати в ліжку живу безвідмовну іграшку, Кареле.

Я здригнувся. Мабуть, я встиг майже відвикнути від цього імені. Зате Найс нагадав мені про те важливе, що треба обов'язково спитати.

— Таким, як я, — навряд. Я Арістократ.

Здається, мої слова привели співрозмовника до тями. Він різко сів і подивився на мене широко розплющеними очима.

— Хто?!