6.9.

Я вилетів з приміщення, швидко подолав кілька коридорів крізь натовп, що рідшав в міру віддалення від головної зали, але кроки позаду мене не відставали.

Валерій ішов за мною. Він рухався не дуже швидко, оскільки кульгав на одну ногу, але наближався. попри це, невблаганно.

Опинившись у більш-менш безлюдному коридорі, я шмигнув у найближчу нішу, скинув маску й нарешті злився зі стіною. Отже, правила використання здібності прості — тримайся подалі від дзеркал, приймай вигляд довкілля лише тоді, коли тебе ніхто не бачить, та головне — не втрачай контакту з  поверхнею, яку копіюєш.

Валерій пройшов повз, сам того не знаючи, давши розглянути себе. Він був високий, лиш трохи нижчий за мене, та стрункий. Нога, на яку він шкутильгав, була, як мені спочатку здалося, в металевому чоботі, але скоро я зрозумів, що це щось на кшталт протеза. У коридорі він теж зняв маску, і я зміг побачити його обличчя з жорстким вигином брів і тонкими губами, викривленими в посмішці. Неприємно це визнавати, але ми з ним були чимось схожі. Принаймні той я, що був на портреті, — точно.

Валерій видав короткий тихий звук, схожий на свист, — і поруч з ним майже миттєво з'явилися двоє Злиднів у червоних рукавичках. Вся ця компанія розташувалася наприкінці коридору, де я ховався, але чув я їх добре.

— На нашому балу незвичайний гість, — тихо промовив він. — Волосся та очі сірі. Знайти. Привести до моїх покоїв. Зрозуміло висловлююсь?

— Ви хочете сказати?.. — почав один із стражників, але Аристократ його перебив.

— Не він. Але дуже схожий. Дуже. Привести живим і негайно.

— І здоровим?.. — уточнив Злидень.

Князь Валерій кілька секунд подумав над відповіддю.

— Не обов'язково. Обов'язково — привести.

Злидні коротко кивнули, повторивши вже бачений мною жест — піднесли праву долоню до лівого плеча.

Ну, дякую вам, дядечко, дуже мило з вашого боку… Не тягне мене щось із вами спілкуватися, хоч убийте.

Дочекавшись, поки коридор звільниться, я обережно рушив уздовж стіни — мені треба знайти товстуна, інакше я втрачу єдину ниточку, яка зв'язує мене з Найсом. Коли я востаннє бачив повного чоловіка, він також залишав головну залу. Питання лише, куди попрямував.

Я пересувався палацом вкрай акуратно, спостерігаючи, як коридорами насторожено рухаються крилаті стражники, яких ставало все більше — мабуть, кинули на погоню всі сили. Давайте, хлопці, шукайте уважніше — може пощастить!

Велика кількість розгалужених коридорів, більшість з яких закінчувалася глухими кутами, збивала мене з пантелику. Але, спустившись черговими гвинтовими сходами, я раптово опинився біля широкої арки, що веде на вулицю.

Триразове ура! Куди б не прямував мій переслідуваний — йому так чи інакше доведеться покинути палац.

Припущення виявилося вірним. Чоловік не встиг піти далеко — я наздогнав його за кілька кварталів від обителі Аристократів. Товстун був зайнятий своїми думками, а я в нинішньому вбранні більше не виділявся з натовпу, тому скинув маскування й просто пішов за ним.

Незабаром з'ясувалося, що будинок товстуна — це одна з високих будівель, декорованих так рясно, що вони примудрялися виділятися навіть на тлі і так помпезної вулиці. Чоловік зник усередині, а я сів на один із виступів стіни в більш-менш непомітному місці під балконом.

Що ж, я на місці. Але Найс сказав опівночі, а скільки зараз часу? Небо потемніло, ставши із світло-синього темно-фіолетовим, через що зірки й місяці виблискували ще яскравіше, але годинника поблизу не спостерігалося.

Тож, гадаю, до півночі ще є час. А це означає, що можна трохи перевести дух. Я взагалі тільки на хвилину заплющу очі...

Втомлений шквалом вражень та одкровеннями останньої доби, я сам не помітив, як заснув.