6.7.

Свято. Звичайно, від Аристократії варто було очікувати розмаху. Але, мабуть, мої передчуття навіть не дотягували до того рівня розкоші, яким я був приголомшений, заходячи до зали.

Просторе кругле приміщення, в якому було найбільше гостей, вінчалося скляним куполом, в яке проникало, судячи з тотальної відсутності Злиднів, справжнє сонячне світло. Що, втім, не заважало залі бути прикрашеною безліччю свічок. Хоча воскових плям я не помічав, але не здивуюсь, якщо дізнаюся, що до воску ці свічки мають мало відношення.

Знать легко було визначити за костюмами, витриманими в сріблясто-білій гамі. Прислуга ж і, наскільки я зрозумів, гості були одягнені в костюми всіх кольорів спектру.

Не чекаючи особливого запрошення, я пройшов у саму гущу народу, намагаючись не привертати зайвої уваги.

Один із чоловіків у сріблястих плащах розмірковував про Прихильність та її позицію в якихось «верхніх» регіонах. Коли я підійшов, він підняв голову, і ми зустрілися поглядами. Його очі — єдина частина обличчя, не прикрита маскою, — вразили мене. На одному з них зіниця ніби розпливлася на всю райдужку і вийшла за її межі, на іншій, навпаки, перетворилася на крапку. Я вже бачив таке — ця фізіологічна особливість зустрічалася на кількох портретах у галереї Музею. Але останнього імені я не запам'ятав.

Схоже, він мене теж упізнав. Так само, по очах?

— О, Олексію, — зрадів чоловік, піднімаючи із заставленого наїдками столу келих, наповнений іскристою рожевою рідиною. — Ти, за чутками, бував у Чорному Квадраті. Як там ситуація?

Злегка приголомшений такою спокійною реакцією, я теж підхопив келих і зробив ковток, бажаючи потягнути час.

— Не вірте всьому, що кажуть, — нарешті знайшовся я. — Такі Дзеркала я обходжу стороною.

Аристократ засміявся.

— Значить, чутки про твою безрозсудність дещо перебільшені. Я радий, що ти знову з нами, — він підняв келих, ніби натякаючи, що це на мою честь.

Я напружено розтягнув губи в усмішці, бо не відповісти було неввічливо. Тут хіба не повинні мене ненавидіти, ні?

Тим не менш, панночки, що обліпили мого співрозмовника, привітно посміхалися, приймаючи його запрошення випити за мене.

— Думаю, ці обурливі чутки розпускає чернь, — продовжив Аристократ. — Особливо бурхливо вони обростають подробицями та послідовниками на Окраїні. Думаю, там час провести позачергове чищення. Глобальне. Чи не бажаєш очолити, як у старі часи? Це б миттєво поклало край всім дурним пліткам.

— Я подумаю над цим.

Зберігати нейтральний вираз обличчя було все складніше. «Чищення» — про що він? Мені не подобається, як це звучить. Аєксі родом з Окраїни, якщо я правильно пам’ятаю. Вона розповідала, що живеться там несолодко. Не думаю, що запропоноване Аристократом може полегшити місцеве життя.

— Не затягуй. Я розширюю лабораторію, ми близькі до прориву. Потрібна свіжа кров. І тіло, як ти розумієш, — чоловік засміявся, панночки в екстазі підхопили.

Мені стало гидко. Не лише від них, а й від себе. Що ще за старі часи? Варто дещо з'ясувати про свою біографію. Ось тільки в кого?

Вибачившись, я відійшов убік, продовжуючи обережно озиратися. Гостей було безліч, але я мимоволі зачепився поглядом за фігуру невисокої дівчини у відвертій чорній сукні. Вона стояла до мене спиною, перекинувши вперед довге рівне волосся, і говорила про щось зі чоловіками, що стояли поруч. Її сукня так щільно облягала фігуру й мала такі пікантні розрізи в найнесподіваніших місцях, що практично не залишала під собою таємниці. Співрозмовники відверто облизували дівчину поглядами, а та зрідка кивала, трохи схиливши голову у відповідь на їхні запитання.

Наче відчувши мій погляд, дівчина обернулася, і я поперхнувся. Тонка напівмаска приховувала верхню частину обличчя, але не впізнати жовті очі було неможливо — це був Найс у своєму жіночому образі.

Виділивши мене в натовпі, жовті очі примружилися.