6.6.

Тунель виявився найкласичнішим підземеллям, яке я тільки міг собі уявити — кам'яна підлога й стіни потопали в напівтемряві, лише де-не-де освітлені рідкісними смолоскипами. До речі, про останні. На мій подив, вони не виділяли кіптяви, тільки невеликий язик полум'я, що був чомусь блакитним біля основи.

Я намагався триматися на безпечній відстані, але так, щоби чути, про що говорять мої колишні переслідувачі.

— Треба було взяти з собою сенсора, — з досадою озвучив один із підлеглих.

— Навряд чи це б допомогло, — замислено відповів Аарх після паузи, мабуть, оцінивши такий варіант. — Зараз вільні лише екосенсори, а в приміщенні від них, як правило, мало користі.

— Але в нас був би додатковий захист, — не вгавав Злидень, і по раптовій зупинці я зрозумів, що командиру це не сподобалося.

— Ти пропонував взяти із собою сенсора до того, як ми вирушили на завдання? — тихо спитав він.

Гвардієць, що витягся по струнці, зволікав з відповіддю пару секунд.

— Ні, командире.

— Тоді наступного разу або озвучуй свої ідеї вчасно, або не труси повітря навколо мене порожнім жалкуванням.

В очах Злидня не відображалось нічого хорошого. Я навіть якось щиро порадів тому, що мене таки не спіймали.

— Так, командире.

Аарх не коментував, просто мовчки вирушив далі.

Мережа підземних коридорів виявилася вкрай заплутаною та розгалуженою — мабуть, вона охоплювала все місто й дозволяла Злидням швидко потрапити з однієї точки в іншу.

Кілька разів нам зустрічалися патрульні, які коротко, але шанобливо кивали Аарху, з чого я робив відповідні висновки.

Незважаючи на всю свою зовнішню заплутаність, підземні дороги незабаром вивели нас до місця призначення.

Слідом за своїми мимовільними провідниками я потрапив у царство пишно увитих квітами та ліанами арок, колон і статуй. Білий колір тут, як і в усьому місті, домінував, але смарагдова зелень приємно освіжала його. Вікон не було зовсім, проте стелі були такі високі, що відчуття обмеженого простору не виникало.

Мені знадобився якийсь час, щоб зрозуміти, що ми знаходимось в тій самій будівлі, яку я бачив наприкінці широкої вулиці.

Тут я покинув крилату компанію. Їхній шлях, схоже, лежить до господаря, а я не впевнений, що для мене ця зустріч добре закінчиться — можливості Аристократів мене вже не раз дивували мене самого — як знати, на що здатний той, хто володіє цією силою повною мірою?

Коридорами снували слуги, зайняті, судячи з усього, підготовкою до чогось глобального. Я легко зрозумів, що це не знать і не Аристократи, тому що в цих людях (здебільшого людях) не було й дещиці тієї граціозної й певною мірою величної зверхності, яку я вловлював у кожному з бачених сьогодні портретів. Включно з моїм.

Незабаром до слуху долинула дивовижна музика, що народжувалась десь у глибині будівлі. Інтуїція забила на сполох, підказуючи, що там, швидше за все, не вдасться уникнути зустрічі з тими, хто не буде мені радий, проте це ж припущення було причиною, через яку я обов'язково мав туди потрапити. Зрештою, я прийшов у це Дзеркало за відповідями чи як?

Замислившись, я не помітив, що частина коридору, яким я пересувався, повністю складається з дзеркала. Вірніше, я просто не звернув на це уваги, доки не ступив на дзеркальну підлогу й не побачив раптом своє відображення з усіх чотирьох сторін…

Не тільки я. Зляканий вигук служниці змусив мене миттю опинитися поряд, щоб затиснути їй рота й потягнути за собою в першу нішу, що підвернулася під руку. Втім, можливо, я поспішив — її вигук був коротким, а потім дівчина лише дивилася на мене широко розплющеними очима, мабуть, не знаючи, як їй вчинити.

Тепер моє тіло не поспішало повертатись у стан хамелеону. Втім, можливо, причина була в дівчині, якій я завбачливо не дозволяв промовити жодного звуку. Щоправда, вона не чинила опору.

Переконавшись, що інших свідків не має, я наважився на запитання:

— Ти знаєш, хто я?

Служниця кивнула. Потрібно було поставити наступне запитання, але, чесно кажучи, я боявся почути відповідь на нього.

— Назви моє ім'я, і я відпущу тебе.

Я обережно відпустив дівчину. Серця в грудях билися, перебиваючи одне одного і, здавалося, намагаючись вискочити з тісної клітки ребер.

Ледве опинившись на волі, дівчина впала переді мною на коліна, впустивши згорток, який тримала до того в руках, і поклала праву долоню на плече, низько опустивши голову.

— Ваше ім'я — Князь Олексій, володарю. Іза у вашому розпорядженні.

От і все. Ось тобі й відповіді на всі запитання. Ось тобі ліки від сумнівів.

— Іза… Це ти? — загалом відповідь служниці не була новиною, але досі в мене залишалася ще деяка невпевненість, яка тепер була розвіяна повністю.

— Так, Князю.

Від звернення мене трохи пересмикнуло. Наче Іза говорила з кимось за моєю спиною.

— Чому грає музика? Що там?

— У головному залі йде підготовка до маскараду, — дівчина наважилася, нарешті, підняти на мене очі. — На честь, — вона на мить зам'ялася, — свята.