6.4.

Так, я збрешу, якщо скажу, що ця думка до мене не приходила, хоч і вкрай боязко й невпевнено, але бачити докази — це щось геть інше.

Я… Князь Олексій? Я — Князь Олексій? Це ставить дещо на свої місця. Тепер зрозуміло, чому ніхто не міг мене класифікувати — вони ж нічого не знають про своїх правителів. Зрозуміло, навіщо за мною прислали Ментала і чому він так здивувався, здогадавшись, з ким має справу — за словами оточуючих, я встиг перейти Аристократам дорогу... В обидва боки. Кілька разів.

Але з іншого боку. Мої спогади про те, інше місце, закритий блок пам'яті, який знайшов у моїй голові справжній Карел — звідки це? Що це має означати?

В мої думки безцеремонно вклинився якийсь високий і неприємний звук, що з кожною секундою наростав і заважав думати.

Я озирнувся, намагаючись знайти його джерело, і зрозумів, що всі «очі», що були в залі, конвульсивно смикаються, швидко переводячи погляд з боку на бік, а загадковий звук походить саме від них.

Коли це почалося? Я був настільки зайнятий своїми думками, що не бачив нічого навколо, але, схоже, зірвавши покрив зі свого портрета, я ввімкнув щось на зразок сигналізації.

Звук тим часом наростав, і я з подивом виявив, що розрізняю в ньому тонкі голоси, що дуже швидко говорять і перебивають один одного.

— Князю Валерію! — пищали вони. — Князю Валерію! Покрив порушено, покрив порушено! Князю Валерію! Сюди, сюди!

Так. Щось підказує, що мені на Князя Валерія чекати не варто. Хоча я маю до нього кілька цікавих запитань, звичайно... Але ризикувати не хочу.

Я рвонув назад у гіллясту мережу коридорів, проте погоня виявилася куди оперативнішою за мої очікування, та й була не зовісім такою, як я думав.

— Далеко зібрався?

Шлях мені перекрили троє рослих Злиднів у білих костюмах та рукавичках червоного кольору. Питання поставив той, що стояв до мене ближче за інших — трикутний виріз на грудях і впевнена манера спілкування видавали в ньому командира, а потворний шрам, що перетинав обличчя, та обережні рухи — досвідченого бійця.

— Можливо, — навряд чи з ними вдасться домовитись, але спробувати потягнути час можна. — А ви добре подумали перед тим, як нападати на Князя Олексія? — Паралельно з розмовою я непомітно тягнувся до кинджала.

Командир Злиднів пирхнув.

— Та будь ти хоч Марія-Олександра. Я — Аарх Кахгар, очільник особистої гвардії Князя Валерія, і маю наказ доставити тебе до Замку. Живим, — хмикнув він і посміхнувся розсіченими губами, — але це не означає «здоровим».

Ось як. Такий розклад мені не подобається, особливо з огляду на те, що в руках цей Аарх тримав чималий дворучний меч, проти якого не те щоб мій кинджал, але навіть звичайна катана — зубочистка.

— Що ж, тоді приємно познайомитись.

В принципі, можна було й без недотепних коментарів, але дуже вже мені самопрезентація Злидня сподобалася.

Миттю згадавши все, що мені про цих істот розповідав Найс, я легко зрозумів, чому вікна в будівлі так ретельно завішані. Зробивши обманний рух, ніби збираюся напасти, я ковзнув до вікна, навскіс розітнув портьєру і щосили потягнув її на себе. Розрахунок виявився вірним — штора розійшлася, пропускаючи в коридор промінь синюватого світла, від якого Злидні відсахнулися, вишкіривши білі ікла.

— Ти за це заплатиш, — повідомив мені Аарх несподівано спокійним голосом і одразу ж віддав команду своїм підлеглим: — В обхід!

Не знав, що тут є обхід, але ці троє, на відміну від мене, місцеві.

Портретна галерея швидко залишилася позаду, ще кілька приміщень незрозумілого призначення я пролетів на одному диханні, але коли опинився в напівкруглому залі, без дверей і, що характерно, без вікон, я зрозумів, що це кінець — за дверима, які я ледве встиг зачинити за собою, вже чулися кроки переслідувачів.

Я оглянув приміщення уважніше. Воно було сповнене скульптур. Напівкругла стіна повністю складалася з суцільного дзеркала, а пряма була задрапірована темно-вишневою тканиною. Коли двері відчинилися, я вже розпластався по стіні за портьєрою, затамувавши подих.

Настала відносна тиша. Я не бачив, але чув, як важкі кроки перетнули кімнату.

— Командире, я бачив... — почав один із гвардійців, але Аарх його перебив.

— Замовкни.

Ще пара задумливих кроків по кімнаті, кілька секунд тиші… А потім портьєра, що прикривала мене, впала