6.3.

Ми з моєю мовчазною супутницею швидко подолали кілька коротких завулків і вийшли до мармурового містка, перекинутого через такий собі рукотворний струмок. Над містком нависло, похитуючи гілками, квітуче дерево, схоже на вишню, через що на бездоганну білизну мармуру падали синьо-фіолетові тіні.

Біля мосту дівчинка зупинилася й глянула на мене.

— Що? Ти далі не підеш? — здогадався я.

Дитина, як і раніше, зберігала мовчання та ніяк не видавала своїх намірів мімікою, тільки дивилася вже не на мене, а на те, що було по той бік містка. А була там невисока будівля, яка різко відрізнялася від сусідніх бідністю оздоблення, відсутністю декоративних елементів, та й самою архітектурою — прямі стіни та похилий дах були ніби не з цього світу… Або принаймні не з цього Дзеркала.

Чим би воно не було, я явно потрапив, куди треба.

— Дякую, — прошепотів в спину дівчинці, що вже пішла.

По той бік містка з'ясувалося, що на будівлі є навіть бліда, вицвіла більш ніж наполовину табличка. «Музей елітної історії», — сповіщала вона.

Я посміхнувся:

— Ну, звичайно... Якби ви тільки ще вміли правильно використовувати слова.

Вхідні двері були наглухо замкнені, але мені відразу ж кинувся в очі недвозначний символ ліворуч від них — заглиблення в стіні, що має форму розкритої долоні. Недовго думаючи, я поклав на відбиток свою руку. На секунду мені знайомо обпалило шкіру, але вже наступної миті двері прочинилися, запрошуючи відвідувачів.

Я скористався пропозицією, щоб опинитися у вузькому коридорі з високою стелею, візерунковими килимами, безліччю позолочених колон і люстр. Тут були й вікна, але вони ховалися за щільними шторами. Що мене найбільше порадувало — засилля білого кольору тут нарешті закінчилося.

Пройшовши коридором, я помітив ще одну цікаву особливість: кожні кілька метрів по обидва боки коридору під стелею траплялися очі розміром з футбольний м'яч. Вони теж були золотого кольору, тому я не відразу звернув на них увагу, але коли проходив повз, очі неквапливо розверталися, ніби стежачи за мною, від чого ставало трохи не по собі.

Я пройшов кілька залів, вони були сповнені різних, знайомих мені й не надто предметів, на яких я не загострював уваги, сподіваючись знайти щось по-справжньому цікаве.

І мої надії, звичайно ж, справдилися.

То був не коридор, а простора зала. Її стіни від підлоги до стелі були обвішані картинами. Одні були в людський зріст, інші зовсім крихітні, об'єднувало їх одне — всі до єдиної були портретами.

На жаль, більшість картин потьмяніло, вицвіло й облупилося настільки, що в них ледве можна було впізнати силуети. Натомість підписи були цілком розбірливі: Князь Михаїл, Граф Владислав, Герцог Григорій, Маркіза Юлія, Княжна Анастасія.

Що далі я йшов, то чіткішими ставали зображення. Де-не-де можна було розрізнити деталі костюмів, деякі фарби, поки, нарешті, наприкінці зали, портрети не стали яскравими й виразними. Тут вони висіли не так густо і, я так розумію, були відносно новими.

Княгиня Анфіса, Герцог Деметрій, Князь Йосип, Віконт Ярослав... Велика Леді Марія-Олександра.

Біля цього портрета я зупинився. Як і решта Аристократів (адже, як я розумію, галерея була присвячена саме їм) вона була гарна, хоча можливо, художники дещо лестили своїм моделям. Рельєфне обличчя, вже знайоме мені по статуї-фонтану, яку я бачив на Кам'яному узбережжі, було суворим і таємничим, а погляд фіолетових очей, який просто неможливо було передати в камені, був не тільки величний, а й сповнений пристрасті.

Наступне за ним місце було порожнє, хоча світла пляма свідчила про те, що ще недавно тут теж красувалося чиєсь лице.

А далі висіла габаритна картина, повністю прихована під важким драпіруванням. З-під оксамитового кінчика грайливо виглядав підпис: Князь Олексій. Чи міг я зробити інакше? Не замислюючись, я зірвав покривало з полотна.

То була докладна панорамна картина. Вона зображала якусь битву, взяту з такого ракурсу, ніби художник дивиться на армію, що нападає. А очолював цю армію високий юнак у білій гімнастерці і з червоною стрічкою через плече. Його викривлене люттю обличчя було взято великим планом і дуже реалістично прописане. Настільки, що, незважаючи на вираз, я просто не міг не впізнати себе.