6.2.

Мене засліпило світло та оглушив спів птахів. Потрібен був деякий час, щоб звикнути до місцевих особливостей навколишнього середовища. А коли звик, виявилося, що я стою на широкій вулиці. Праворуч і ліворуч від мене височіли білі будинки з загнутими вгору, як у Китаї, кінцями дахів. Будинки були прикрашені детальною ліпниною та конструкціями з металу, схожого на срібло.

Більшу частину вулиці займала вода, в якій відображалося блакитне прозоре небо, де, попри всяку логіку, було безліч хмар і зірок одночасно, крім того, в ньому виразно виднілися три великі місяці. У воді плавали чи то водяні лілії, чи то лотоси — я не надто добре знаюся на цьому. Залишалася тільки невеличка ділянка суші, по якій, нарівні з перехожими прогулювалися птахи, яких я без сумніву назвав би павичами, якби тільки вони не були зовсім білими від дзьоба до кінчика пишного хвоста.

Все навколо, включаючи людей, що йшли вулицею, виблискувало ідеальною чистотою та білизною, і я лише через якийсь час зрозумів по коротких поглядах оточуючих, що виглядаю темною плямою на цьому тлі. Як, мабуть, і Трамвай…

Я озирнувся, але ніякого Трамваю за моєю спиною вже не було. Тільки широка дорога, що веде до... Треба сказати, всі тутешні будівлі були тією чи іншою мірою схожі на східні храми, але те, що височіло за кілька кварталів від мене, було не просто грандіозним. Багатоярусна споруда, кожен з поверхів якої був закінченим витвором мистецтва, уходила вежами так високо в небо, що верхні з них були оповиті хмарами. Загальні нотки східного стилю дивовижним чином поєднувалися зі скульптурами химер і гаргулій, які густо прикрашали екстер'єр. І, звісно, все, абсолютно все це було білого кольору.

Хтось торкнувся моєї руки. Я озирнувся. Поруч стояла дівчинка років десяти в білому сарі, а біля неї — щеня ірбісу. Нічого дивного, ну просто взагалі.

— Привіт, — сказав я, ще до ладу не придумавши, як поводитись. — Ти хто?

Дівчинка мовчала, тільки дивилася на мене великими чорними очима. З очікуванням та, як мені здалося, інтересом.

Тим часом погляди перехожих із здивованих почали потроху перетворюватися на обурені, а то й засуджуючі. Шосте чуття підказало мені, що треба йти. Але я не рушу з місця без того, за чим прийшов.

— Ти тутешня? — продовжив я, не дочекавшись відповіді. — Ти Аристократка?

Дівчинка усміхнулася. Не можу бути впевненим, але мені здалось, що це означало, швидше «ні», ніж «так» — я ніби сказав щось смішне. Втім, цілком можливо, так воно й було.

— Послухай, мені потрібна інформація... Ти розумієш? Є тут щось на кшталт бібліотеки?

Замість відповіді дитина пішла у бік вузького провулка. Ірбіс слідував за нею. Я мовчки спостерігав цю картину, поки дівчинка не зупинилася між будинками й не озирнулась, ніби запрошуючи мене приєднатися.

Що я втрачаю? Загалом нічого.