6.1. Акрополіс Кварта

Зрозуміти, як довго я спав, було неможливо. У Трамваї час взагалі тече своєрідно, а коли відключився… За внутрішніми відчуттями я проспав рік плюс-мінус пару місяців.

— Доброго ранку, — привітався я зі своїм мовчазним сусідом.

Той не відповів, але я вирішив не засмучуватись. Самопочуття було відмінним — всі наслідки знайомства зі справжнім Карелом зникли як камфора, як і біль у плечі, що постраждало ще в далекому нерівному поєдинку з Примарним Псом.

Коли сон остаточно відступив, мені спало на думку, що перед поїздкою, пам'ятається, моє тіло виявляло якісь нові надзвичайні властивості. Але, перевіривши руку, а заразом і інші кінцівки, я заспокоївся — все було в порядку, все набуло нормального вигляду і забарвлення.

Тепер залишалося виконати те, через що, власне, я так швидко залишив Глибину. Щоправда, рішучість моя вже трохи зменшилася й неймовірна підозра, яка здавалася ще недавно єдино вірною, нині звучала просто абсурдно. Напевно, тому я й намагався навіть не формулювати її зайвий раз у думках.

Проте треба було щось робити далі. Маю сказати, з викликом Трамвая я на адреналіні впорався хвацько. Залишилося тільки навчитися ним керувати. Інтуїція на цю тему, на жаль, уперто мовчала.

— Ти не міг би, — обережно звернувся я до Трамваю, хоча мене й мучило відчуття, що моє особисте Задзеркалля переходить на новий рівень шизофренії, — відвезти мене в Акрополіс?

Не те, щоб я справді вірив у розумність Трамваю чи якусь її подобу, але хтось колись навчав мене, що ввічливість не буває зайвою, і сам я був у цьому глибоко переконаний.

Але, мабуть, не цього разу. Моє прохання виявилось неефективним, тому я піднявся на ноги, встав посеред салону і, склавши руки на грудях, голосно і чітко промовив:

— Мені потрібна зупинка Акрополіс Кварта.

Чогось не вистачало. Я здогадувався чого — там, на кволих рештках балкона в Глибині, де я чекав на Трамвай, на якусь мить я відчув це. Треба захотіти. Причому не просто захотіти, а якимось особливим чином, який неможливо описати словами.

Заплющивши очі, я глибоко вдихнув і спробував знайти в глибині душі те саме тендітне почуття, яке використав минулого разу. Таке ж, яке виникало, коли я брав у руки зброю, — почуття, що я вже робив це чи щось подібне не раз і не два, але забув, як з цим справлятися. Мабуть, це було схоже на вміння кататися на велосипеді — доведена до автоматизму навичка, яку варто тільки активізувати.

У мене вийшло — про це мені повідомила легкість, що раптово виникла в районі серця. І, розплющуючи очі, я вже знав, що побачу — табличка наприкінці салону світилася написом «Зуп. Акрополіс Кварта».

Трамвай зупинився. Двері відчинилися з тихим стукотом.

Що ж, побачимо, який ти, тутешній рай.