Щоденник Олексія Пішакова. День 3.

Не до кінця впевнений у шляхетності цілей «ініціативної групи», з якою мене познайомила Марія Карлівна, я намагався не давати однозначної відповіді так довго, як це було можливо. Але час минав, а моя потенційна роботодавиця не відступала ні перед чим у бажанні отримати мене в лабораторію. Зрештою, я прямо зажадав пояснень щодо поставлених завдань і дочекався нарешті деяких відповідей.

Ця пам'ятна розмова відбулася невдовзі після мого першого візиту до лабораторії. Рішуче відкинувши всі альтернативи, Марія Карлівна наполягла на тому, що кращого місця для розмови не знайти. Але навіть там вона, схоже, не відчувала себе в безпеці, поки ми не пройшли в ізольоване приміщення в глибині вже знайомого мені коридору без вікон і з білими стінами, яке чомусь проасоціювалось у мене з палатою для душевнохворих. У житті я, звичайно, такої не бачив, але мені здавалося, що вона мала б виглядати саме так.

— Отже... — почав я, щоб порушити мовчання, від якого вже ставало не по собі. — Ви, здається, хотіли мені щось розповісти.

— Сідайте, Олексію, — втомлено відповіла Марія Карлівна, вказуючи на глибоке м'яке крісло в центрі кімнати.

Крісел було два. А напроти стояв диван, виконаний у тому ж стилі й оббитий самим шкірозамінником кремового кольору. А то й шкірою.

Стримано подякувавши за запрошення, я присів, але був надто напружений, щоб гідно оцінити наданий комфорт.

— Скажіть мені, як вчений вченому, — почала ця неприємна дама, — ваша здатність до науки принесла вам багато користі в житті? Я маю на увазі реальне життя.

Я чекав чого завгодно, тільки не щирої розмови про своє місце у світі. Таких розмов у свій час у мене вже було достатньо, тому про себе я глибоко зітхнув, але зовні не став подавати виду.

— Я працюю за фахом. Заробляю собі цим на хліб. Мені це подобається.

У погляді співрозмовниці я вловив таку поблажливість, що мені раптом стало соромно, сам не знаю, за що. Але вже наступної секунди я розлютився сам на себе, і ця агресивність надала мені нахабства, завдяки чому, не втримавшись, я сказав те, що вже давно крутилося на язиці.

— Маріє Карлівно, дозвольте й вам поставити запитання, — я навіть подався вперед, щоб не пропустити вираз її обличчя під час відповіді. — Давно фізики вважають філологію наукою? — і, не стримавшись, додав: — Як вчений вченому.

Вона довго дивилася на мене. Нарешті, розтягла губи в усмішці.

— Таким ви подобаєтеся мені більше. Що ж, хай буде по-вашому. Облишмо порожні бесіди, — Марія Карлівна обвела поглядом кімнату, збираючись з думками. — Я, здається, згадувала, що проект має кінцеву мету, яким би розрізненим він не здавався.

— Ви навіть згадали, що це пов'язано із... Нинішнім станом нашої атмосфери.

Вона скривилася.

— Називайте речі своїми іменами. В нас тут офіційний Кінець Світу.

Незважаючи на всі недоліки, відмовити цій жінці в сміливості не можна було — сам я часом боявся навіть мислити такими термінами.

— Як хочете. Ви казали, що збираєтесь йому запобігти.

— Зробити що?.. Олексію, побійтеся Бога! Пекло падає на Землю! Зупинити це ми не в змозі. Та й узагалі, підозрюю, що ніхто не в змозі.

Ця демонстративно бурхлива реакція не викликала у мені позитивних емоцій.

— Але тоді я не розумію. Ви сказали...

— Що я позбавлю вас цього, — вона знову впіймала мій погляд на мить, але тут же встала зі свого місця, задумливо подивилася кудись повз мене, й почала ходити по кімнаті, ніби читаючи лекцію. — Ви колись замислювалися над існуванням інших світів, Олексію? Я маю на увазі, до цього всього.

Я знизав плечима. Але, зрозумівши, що Марія Карлівна не дивиться на мене, відповів уголос:

— Не знаю. Можливо, в дитинстві, але потім було не до цього.

— Я давно зрозуміла. Набагато раніше, ніж закрутилося це все. Інакше просто не могло бути — ми надто обмежені, надто слабкі. Ми просто не маємо права бути єдиними. А тепер у нас є незаперечні докази. Вони прийшли в наш світ, рятуючись від чогось у своєму. Ми можемо зробити те саме.

— Піти? Куди? — втомившись стежити за одноманітною траєкторією її руху, я з тугою подивився на двері — наша розмова почала виходити за рамки реального, і в мене виникло гостре відчуття, що я втрачаю час даремно.

— В інше місце. Принципово інше. Або, навпаки, дуже схоже на наше.

— Поясніть, будь ласка.

— Існує багато світів, Льошо, — це звернення неприємно різануло слух, але я не ризикнув перебивати. — Набагато більше, ніж ви можете собі уявити — я науково це довела, хоча вам мої викладки навряд чи скажуть багато. Ми не можемо туди потрапити — у нас, я маю на увазі все людство, просто немає таких технологій, щоб знайти точки дотику, а вони необхідні. Але ми можемо створити одну із них. А з нею і світ, кінцеву мету переходу.

— Ви з глузду з'їхали?

Моє запитання змусило її зупинитися.

— Думайте, Льоша, думайте. Ви ж філолог. Згадайте літературу. Скільки світів створили автори? Найрізноманітніших! На папері, на полотні, на п'ятьох нещасних лініях нотного стану. Усім їм не вистачає лише одного — фізичного втілення. А я знаю, як їх втілити. Точніше, лише один, але ж більше нам і не потрібно. Я знайшла спосіб спроектувати такий світ на координати простору-часу.