5.13.

Коли я прийшов до тями, першою моєю думкою було: «Чому я лежу на підлозі?», а наступної секунди мені захотілося наздогнати Ментала й витрусити з нього душу... Ну, і пояснення заразом. Однак на рівні інтуїції я вже розумів, що провалявся непритомний достатньо довго, щоб мій тезка покинув і готель, і це Дзеркало.

І так не до кінця загоєне плече знову нещадно нило. Лежати на паркеті було твердо й холодно, а в голові дзвеніло.

Намагаючись прийти до тями, я сів і провів долонею по обличчю. І завмер.

Моя права кисть була такого собі дерев'яного кольору, що до найменшої тріщинки імітував забарвлення місцевого паркету, причому з певним спотворенням перспективи, ніби хтось розважався на мені боді-артом, поки я був непритомний. Жодних незвичайних відчуттів при цьому не було — ні болю, ні затвердіння, ні навіть чогось зайвого на своїй шкірі.

Я підніс до обличчя другу долоню — вона була в повному порядку. Я вщипнув руку, яка «здерев’яніла». Легкий біль і ані найменшого спотворення малюнка. Закотивши рукав до самого ліктя, я знайшов місце, де дерев'яний візерунок закінчувався, повільно просуваючись вище по руці. Це було схоже на пляму фарби, що розпливалася, тільки на шкірі утворювалася не ляпка, а відразу цілий малюнок.

— Відпочити від всього цього можна хоч тиждень?!

Втім, особливого дискомфорту я не відчував, тому вирішив, що ситуація не вимагає моєї уваги прямо зараз. На відміну від Ментала, який втік.

За стійкою адміністратора, як і раніше, чергувала Йоланта.

— Де він?

Вражена моїм зовнішнім виглядом, дівчина відхитнулася, але відповіла:

— Хто, пане?

— Карел. Тобто другий Карел.

— Пан Вайлар покинув готель.

— Давно?

— Близько двох годин тому, пане...

— Дайте вгадаю. Це трохи більше, ніж потрібно, щоб дістатися найближчого переходу?

Дівчина моргнула.

— Не можу сказати точно, але загалом так.

Саме так я і думав, але досада, що все одно спалахнула, була такою яскравою, що я в серцях вдарив по ні в чому не винній стійці.

— Так, — рішення дозріло в моїй голові миттєво. — По-перше, я їду.

— Дуже шкода! — я майже чув, як у голові адміністраторки включається програма прощання із клієнтом. — У цьому випадку невикористані кошти буде повернено на ваш рахунок протягом п'яти робочих днів. На жаль, ми змушені взяти з вас оплату за дві повні доби, оскільки правилами готелю передбачено...

— Мені байдуже, — перебив я, поки потік цієї марної інформації не переріс у цитування повної версії місцевої інструкції. — По-друге, у вас не знайдеться клаптик паперу та ручка? Мені треба лишити послання.

Після невеликої паузи дівчина простягла мені альбомний лист, вкритий хитромудрим блідим візерунком, а також перо з чорнильницею. Від паперу йшов витончений, ледве вловимий квітковий аромат.

Що ж, підійте.

Поки я нашвидкоруч писав листа Аєксі, рукою мимоволі торкнувся кам'яної стільниці. По тильній стороні долоні відразу попливла пляма, що точно відтворювала чорні прожилки в білому мармурі. Муза скрикнула, коли помітила це.

— Що з вашою рукою?

— Зразок 133, — пробурчав я, згадуючи, як дивився на мене Карел, коли зрозумів, що артефакт для нього тепер бескорисний.

— Вам потрібна допомога?

— Ні, дякую, все гаразд, — але, зазирнувши в задумливі блакитні очі, я зрозумів, що моїм словам не повірили. — Щось не так?

— Ви з переліку? — прямо спитала дівчина.

— Ні.

Муза з розумінням покивала головою.

— Поза класифікацією?

— Схоже на те, — закінчивши листа, я склав лист вчетверо і простягнув його Йоланті. — Завтра, вірніше, сьогодні до мене прийде дівчина. Незвичайна така, ви її одразу впізнаєте... Як мінімум, вона буде без взуття. Передайте їй цей лист, гаразд? Це дуже важливо.

— Удачі вам. Пане.

— Дякую.

І, не гаючи більше часу, я залишив будівлю готелю.