5.12.

— Оце так, — вирвалось у мене.

— Вражає? — подав голос мій бранець. — Так, я теж трохи здивувався, коли побачив тебе. На якусь мить навіть подумав, що помилився.

— Стулись, — я міцніше притис його до стільниці — знаю по собі, що в такому положенні це завдає додаткового болю. — І що, ти нічого не побачив у цих своїх картках?

— Пусти руку! — заблагав, не витримавши, Ментал, і я трохи послабив хватку. — Я не можу їх читати. Зазвичай. Те, що я знайшов сьогодні у твоїй голові, це взагалі щось нове. Я ніколи не бачив такого.

— Щоб ти знав, як ви мені всі набридли з цією фразою, — я зітхнув. — І що це було, по-твоєму?

— Можу помилятися, але, схоже, це навіть не пам'ять. Точніше, не твоя пам'ять. Ця інформація вроджена, а не набута. Але як це можливо, я не уявляю.

— Щось типу прошивки?

— Що? — поцікавилися у мене він після нетривалої паузи.

— Продовжуй.

— Весь блок був наглухо закритий, у тебе не було доступу. Мабуть, коли я провів перше Очищення, твій мозок почав використовувати ці знання замість пам'яті, бо нічого іншого в нього не було. Але коли він активізувався, перешкода впала, тому я й зміг їх виявити.

— Припущення, звідки це може бути?

— Жодних. Можливо, у лабораторії визначили б. Тут потрібен сильніший Ментал, у мене вузька спеціалізація — я оперую тільки пам'яттю.

— До вашої лабораторії мене щось не тягне.

Схоже, Карел знав набагато менше, ніж хотілося. Але все-таки я сподівався дізнатись щось корисне. У процесі формулювання питання обвів очима приміщення, і мій погляд впав на зім'ятий лист, який Карел дістав з моєї… Зі своєї куртки.

— Що таке зразок 133?

Відповіддю мені було глибоке зітхання.

— Артефакт, — сказав, нарешті, Ментал. — Якийсь черговий винахід алхімічної лабораторії. У корпорації знали, що він зацікавить тебе й наказали повернути алхімікам. Як діє, мене не інформували.

— Як воно може діяти? Це просто шматок паперу.

— Гадаєшь? — момент для удару по коліну був обраний настільки вдало, що, випускаючи Ментала з-під контролю, я навіть встиг мимоволі відчути повагу.

Як тільки його здорова рука здобула свободу, Карел одразу перехопив кинджал і відкинув його убік. Ще мить — і хлопець опинився біля протилежного кінця столу, стискаючи в руці той самий клаптик паперу.

— Я не знаю, на що здатний саме цей пристрій, але я знаю одне — все, що створено для Аристократів, має вражаючі можливості, — він перевів погляд на артефакт, і кров відлила від його обличчя — тепер це був просто білий лист, ляпки на ньому не було.

Час сповільнився. Тільки тепер, дивлячись, як загальмовано Карел повертає голову, переводячи погляд на мою руку, як неспішно сповзає по його губі кривава крапля і як повільно розширюються від жаху зіниці, я зрозумів це остаточно.

Одним ривком я опинився поряд, схопив супротивника за горло, майже не думаючи, що роблю. Мої пальці ковзнули по металевих вставках нашийника.

І тут у моїй свідомості одночасно спалахнуло кілька картин.

Панель входу в білу кімнату на нижніх поверхах Заводу з таким самим символом, як і на нашийнику Ментала.

Сам Карел у візуалізованій бібліотеці, такий, як у реальності, але з однією маленькою відмінною деталлю — без прикраси на шиї.

І фраза «я — зброя», що билася луною в голові.

Далі все сталося без моєї волі, якось само собою. Я машинально знайшов великим пальцем знайомий символ перекинутого півмісяця, відчув легкий укол у подушечку пальця, ніби зачепився за щось гостре й легко натиснув.

Карел смикнувся всім тілом, а нашийник розстебнувся та просто злетів з його шиї, залишившись у моїй руці.

Щось типу:

— Не наближайся. Не підходь! — прохрипів Ментал, хапаючись за горло й намагаючись відкашлятись. — Якого рожна?! Як ти це зробив? Ти… Ти! Активував артефакт. Викинув мене зі своєї голови. Взагалі пам'ятаєш щось таке, чого навіть бути не може! Моє життя до зустрічі з тобою було чудовим. Моя кар'єра... Та хто ти такий, га? Ти... — він осікся. Його обличчя спотворив здогад. — Та ні... Не може бути. Мене попередили б. Вони не могли так зі мною...

— Про що ти?.. — поспішив втрутитись в цей монолог я, бо обидва мої серця забилися швидше, а інтуїція буквально кричала, що відбувається щось дуже важливе. — Кажи, ну!..

Але Карел дивився крізь мене.

— Мене підставили, — озвучив він нарешті не зовсім ту думку, що мені хотілося б почути. — Просто використали. Насправді лише зброя. А якщо кинутий спис зламається, кому яке діло? Особливо, якщо він вже потрапив у ціль, — його голос здригнувся.

— Та про що мова, чорт тебе забирай?!

Я почав втрачати терпіння. Проте Ментал не збирався відповідати на запитання. Він підняв стиснуту в кулак руку, різко розкрив долоню — і мене засліпив яскравий спалах, занурюючи в небуття.