5.11.

Тож — ми знову стояли в переговорному залі готелю... Назви якого я не пам'ятаю. Карел все ще тримав мене за шию, обличчя його виражало німий шок. Можна сказати, що переговори були в розпалі.

Не даючи йому схаменутися, я відштовхнув від себе Ментала.

— Сподіваюся, з подяками ми закінчили?

Здається, «бойова форма», як висловилась зеленоока незнайомка, заступила мою особистість лише у візуалізації, тому що зараз, виключаючи легке запаморочення та тяжкість у голові, я володів собою як ніколи краще.

— Майже.

Порізи від металевих кігтів, що блискавично пройшлись по моїй шиї, підказали, що не я один прийшов до тями. Перед очима жваво випливло обличчя Алайн, яка жестом повідомляє мені про кров на обличчі. Так, тепер я знаю, звідки вона.

Але цього разу я не збирався давати противнику перевагу.

Не встиг він занести руку для наступного удару, як упіймав обличчям мій кулак. Дуже хотілося б зламати йому носа знову. Я скористався павзою, завдав удару в область сонячного сплетіння, але й сам за мить був відкинутий убік.

Намагаючись знайти точку опори, я схопився за край столу, але рука вляпалася у щось клейке. Я не зрозумів, у що, й не став загострювати на цьому увагу, тому що в той же момент перед очима майнули чотири гострі металеві леза. Майже втрачаючи рівновагу, я відкинув голову назад, рятуючи очі, водночас хапаючи Карела за зап'ястя і, ловлячи інерцію руху, в останній момент змінив його напрямок, вивертаючи супротивникові руку. Пролунав короткий вигук.

Рухи Ментала сповільнилися. Не забувши скористатися можливістю, я опинився ззаду, заламуючи його поки що здорову кінцівку й притискаючи того грудьми до столу. Одночасно з цим лівою рукою мені вдалося дістати з-за пояса кинджал, що супроводжував мене від самої Снігової пустелі, та прибив ним кігтисту долоню Карела до столу. Крик болю й червоні краплі, що виступили навколо леза, повернули часу його звичний темп і викликали в мені злорадне задоволення.

Ну що сказати? Набридло бути добрим.

— Друга рука у тебе теж із прихованими фокусами чи можна тобі її поки що залишити?

— Ні... — прохрипів мій полонений, смикнувшись. — Для роботи однієї достатньо. Пусти, придурку!

— Ага, уже розбігаюсь... Говори, на кого ти працюєш.

Відчувалося, що Карел не має особливого бажання це робити. Але й вибору в нього також не було.

— Я співробітник корпорації, виконавець. Більшість Менталів входять до її штату, нас туди забирають з народження.

— Що за корпорація? Твоїми зусиллями жодної не пам'ятаю.

— «Elit Intellectual Productions». В народі Фабрика снів, вона одна така, ти повинен був чути.

— Якось не доводилось. Дай вгадаю, вона належить Аристократам?

— Кому ж ще?

— Їй-бо вони мені відразу не сподобалися, — пробурчав я. Найгірші припущення виявлялись правдою. Залишалося головне питання, яке вже дуже давно не давало мені спокою: — Хто я?

— Не маю поняття. Хоча після сьогоднішнього мені самому дуже хотілося б знати — навіть інший Ментал не може втручатись в чужу візуалізацію.

— Після сьогоднішнього? А що, минулого разу було інакше?

— Так, — пролунало глухе зітхання. — Ти якимось чином опанував себе настільки, щоб заплющити очі, і мене просто викинуло з твого розуму.

— Хороше рішення. Шкода, що тепер не додумався... Але все ж таки поясни мені одну річ, — підкреслюючи серйозність свого питання, я з натиском повернув кинджал, і здавлене виття дало мені знати, що посил сприйнятий. — Якщо тобі не назвали імені, яким чином ти мав мене знайти?

— Мені сказали, що ти будеш у Сонячному! Дали конкретні координати та фото. Можеш сам перевірити. У правій боковій кишені.

— Добре, тільки не сіпайся — побережи своє здоров'я.

Продовжуючи утримувати Карела однією рукою, я опустив другу в згадану кишеню, намацав кут грубого паперу і, вийнявши фотокартку, поклав її на стіл. З фотографії на мене дивився хлопець у біло-блакитній сорочці, що лишилась у моїй квартирі на Піщаному узбережжі. Попелясте волосся, сірі очі та безбарвні брови були мені знайомі. Але вираз обличчя... Різниця між нами була приблизно такою самою, як між вовком і псом-безхатьком. У ролі останньої виступав, відповідно, я.