5.9.

Я розплющив очі за мить. Ми були у... Бібліотеці?

Кругле приміщення, в якому були відсутні вікна та двері, було суцільно заставлене книгами по периметру, й вінчалося візерунковим вітражем, що зображував якусь до болю знайому квітку. Сам я був розіп'ятий на чомусь на кшталт хреста, що висів головою вниз. Мої руки та ноги не були нічим прив'язані, але я відчував, що вони надійно закріплені на дерев'яних перекладинах. При цьому я не відчував ніякого дискомфорту, типу запаморочення чи тиску, ніби центр тяжіння перебував за моєю спиною.

Що зовсім не заважало Карелу спокійно стояти посеред кімнати на підлозі та задоволено потирати руки.

— Набагато краще, чи не так? — спитав він, посміхаючись у всі... До речі, зубів у нього, здається, було трохи більше, ніж треба.

— Де ми? — я вирішив не акцентувати увагу на риторичних питаннях.

— У твоїй голові! — радісно відповіли мені. — Щоправда, візуалізація мого авторства. Деякі Ментали воліють використовувати уяву клієнта, але мені так якось комфортніше. Та й сенс нам використовувати твою пам'ять, якщо її зараз не буде, правда?

— Це й називається Очищенням, так?

— Авжеж! Чекай, а хто це тебе навчив таким розумним словам? Взагалі-то їх у твоїй голові залишитися не повинно було. Відкрию тобі секрет: моїм завданням було стерти лише дійові спогади, тобто події життя. Але ти мене розлютив, — Карел підійшов ближче, його обличчя було якраз на одному рівні з моїм, — і я вирішив проявити трохи ініціативи. Стерти все. Опорні моменти пам'яті від народження. Спогади про навколишній світ, про те, що вода мокра, а вогонь гарячий... Насправді після цього ти повинен був бути трохи кмітливішим за немовля. Але! — вишневі очі примружилися. — Ти чомусь ходиш, пов'язуєш слова в речення, та ще й примудряєшся ставити цілу купу запитань. Чому? Це цікаво.

— Мені теж жахливо цікаво, — без особливої радості зізнався я. — Чим же я заслужив твою немилість?

— Ти. Побив мене. До напівсмерті!

— Знаєш, я, звичайно, не пам'ятаю подробиць, але наважусь припустити, що я захищався.

В уривчастих гавкаючих звуках, що стали мені відповіддю, я не відразу розпізнав сміх. На мою думку, так сміятися можна тільки тоді, коли твого сміху більше ніхто не чує. Або не пам'ятає.

— Захищався? — звуки обірвалися так само зненацька, як виникли. — Ну знаєш, я професіонал. Не перший день у цій справі. Битися теж доводилось. І можу сказати точно — відчувши свою перевагу, ти почав навмисне повільно, методично вбивати мене. Отримуючи від цього чимало задоволення, між іншим. Пощастило, що ти не зрозумів, хто я, — він розвів руками з театральним поклоном.

— Я тобі не вірю...

— Та на здоров'я. Давай краще покажу, як це працює! — вишневі очі блиснули, і мій мучитель ковзнув до бібліотечних каталогів, що знаходилися біля стіни ліворуч від мене. Висота цієї споруди перевищувала зріст Карела у кілька разів. — Люблю, коли за мною спостерігають під час роботи. На жаль, мало хто може оцінити чистоту техніки... Але що з вас, убогих, узяти?

— Слухай, ти... Трудоголік-ексгібіціоніст, — я облизнув чомусь пересохлі губи, — ти вже виконав свою роботу. Стер, що тебе просили. Що тобі ще від мене треба?

— Професійний інтерес, — Карел акуратно потягнув на себе одну з комірок каталогу, і вона висунулась майже на цілий метр, що явно перевищувало зовнішню глибину шафи. — Крім того, не люблю, коли моє ім'я даремно шарпають.

Я скосив очі. Комірка була сповнена білих карток.

— Ого! — захопився Ментал. — З часу нашої останньої зустрічі ти що, тільки й робив, що питав? Хоча не відповідай, я сам бачу. Але це останнім часом, а взагалі... — він перейшов на більш віддалену комірку — та продемонструвала два сиротливі огризки всередині. — Бачиш? Моя робота. Це твої спогади. Читати, на жаль, не можу, натомість, — загадково посміхаючись і не забуваючи поглядати на мене, він вийняв картку із щільної стопки папірців і впустив на підлогу.

Торкнувшись паркетної дошки, папір розтанув у повітрі.

— Упс! Тепер жоден з нас точно не дізнається, що такого цікавого ти забув.

Це мене не влаштовувало. Я з такими труднощами збирав цю інформацію, заводив знайомства, познавав світ... Треба було якось його відволікти.

— Кареле, — задумливо протягнув я, катаючи ім'я на язиці, ніби вимовив його вперше. — А якщо ти все так чудово й вміло стер, то чому ж я згадав твоє ім'я?

Ментал завмер, перебираючи пальцями картки у висунутій комірці.

— Я завжди все роблю на найвищому рівні. Я не встиг закінчити роботу.

— Що ж тобі могло перешкодити, ти, професіонал?

— Ти вийшов з-під впливу, — неохоче зізнався він.

— Що, перепрошую?

— Я занадто тихо говорю?! — вибухнув мій не надто притомний співрозмовник. — Ти зірвав мені візуалізацію!

— Яким чином?

— Так я тобі й сказав, як же, — хмикнув він, раптом заспокоївшись. — Взагалі, чого це ти такий балакучий? Минулого разу був німий, як риба... А, я ж тобі рота зашив, — згадав він.