5.8.

У готель я повернувся вже під ранок. Приємна втома в ногах від довгої прогулянки дивним містом давалася взнаки, але спати я ще не збирався. В голові роїлося безліч думок і вражень — мені необхідно було впорядкувати їх у спокійній обстановці, проте моїм бажанням не судилося збутися.

Опинившись у холі «Синьої Троянди», я не встиг зробити і двох кроків сходами, як Йоланта, яка, мабуть, заступила на зміну, поки мене не було, привернула мою увагу.

— Пане... Перепрошую, але на вас чекають у переговорній залі.

Цього разу Муза виглядала якось невпевнено, навіть її промениста посмішка трохи потьмяніла.

— Мене?

Сказати, що я здивувався, це, звичайно, нічого не сказати.

— Так, пане Кареле, — дівчина відвела очі. — Він просив дати вам знати.

— Він, — якомога виразніше підкреслюючи слово інтонацією, повторив я, — представився?

— Так, пане, — Йоланта підвела на мене блакитні очі, що ледь помітно світилися, і озвучила: — Карел, пане. Його звуть Карел.

— Що? — зацікавлений, я перелетів пару сходинок, які встиг пройти до того, як мене гукнули, і опинився біля стійки, в пориві емоцій хапаючи дівчину за плече. — Де переговорна зала?

Йоланта беззвучно розкрила рота, вириваючи руку. У голові щось невиразно майнуло з оповідань Аєксі, але розвивати думку я не став.

— Там, — вона вказала вбік від сходів і, перш ніж я встиг пірнути в коридор, додала: — Пане! Він... — вона невпевнено торкнулася чола, але тут же зніяковіла і відвернулася від мене.

Цей рух наштовхнув мене на думку, що остаточно оформилася й підтвердилася через кілька секунд, коли я відчинив високі двері в кінці коридору.

Він сидів за столом у протилежному кінці кімнати. Молодий чоловік років 30-ти, не більше, з довгим волоссям солом'яного кольору, у плащі із чорної шкіри. Його шию облягав білий нашийник з металевими вставками, що здавався чужорідною деталлю образу. Я не міг не помітити цієї маленької подробиці, оскільки її прикрашав знак перекинутого півмісяця. Такий самий виднівся на лобі незнайомця над лівим оком. Темно-вишневі очі на вузькому обличчі, як і хижа напівусмішка, справили на мене незабутнє враження — я був майже певен, що бачу їх уперше в житті. Таке не забувається.

— Ну, привіт. Пропажа, — привітався мій візаві найнеприємнішим голосом, який я чув у своєму житті.

— Ти — Карел?

— Єдиний і неповторний. Що ж ти не вітаєшся? — хлопець підвівся з місця, обминаючи стіл і прямуючи до мене. — Втім, не вітайся. Я звик. Більшість моїх знайомих не вітає мене на вулиці. Я ж добре роблю свою роботу.

Такий початок мені не сподобався. Я мимоволі зробив крок назад.

— Хто ти?

Моя обережна спроба мирно поговорити не мала успіху.

— Той, у кого є до тебе кілька вдячних слів, — Карел (мабуть, з нас двох тільки він по-справжньому мав право так називатися) підійшов уже досить близько, щоб я опинився мимоволі втиснутим у стіну. — І це моє перше «дякую».

Короткий удар у щелепу все ж таки був достатньо несподіваним, щоб я його пропустив.

— Ось за це, — уточнив він, показуючи на косий рубець на носі, коли я зміг сфокусувати погляд. — Ну й заразом за місяць сумнівів, що я колись взагалі встану на ноги. Слава лічцям Сонячного, тямущі хлопці. Друге «дякую» тобі за те, що зберіг у цілості... Ну, чи майже в цілості, мою куртку, — він запустив руку мені за пазуху, швидко намацав тонкий шов, вийняв із потайної кишені якийсь м'ятий листок, як мені здалося, з великою ляпкою посередині, і кинув його на стіл. — Знаєш... А куртку тепер можеш лишити собі.

— Що це? — поцікавився я.

Не те щоб у мене не почали свербіти руки вдарити у відповідь, але моєю головною метою залишалась інформація.

— Зразок 133, викрадений тобою з лабораторії. Мені наказано його повернути.

— Викрадений?

Чесно кажучи, мені не дуже сподобалося це формулювання.

— Саме так. Моїм завданням було поновити порядок. Але ти мені завадив. І ми переходимо до третього «дякую», — Карел відвів назад праву руку, пролунало металеве клацання, яке буває при випуску леза складаного ножа, і я з подивом побачив, як його й без того гострі нігті, що відблискували сталлю, подовжилися на кілька сантиметрів, а через секунду я зрозумів, що цією самою рукою мене намертво прикріпили за шию до стіни. — Дякую, що використав моє ім'я, «Кареле». Я збився з ніг, розшукуючи тебе по всіх доступних Дзеркалах, і ось коли я втомлююся настільки, що вирішую зробити паузу в пошуках і перевести дух у Глибині, я раптово дізнаюся, що в готелі я вже не перший Карел, а мій тезка ще й родом із Сонячного...

Я проковтнув ком, що раптом став у горлі. І справді, важко було мене не вирахувати.

— Ти питав, хто я, — вишневі очі дивилися прямо на мене, наші обличчя поділяло всього кілька сантиметрів, тепер я міг розгледіти навіть, що темно-червона райдужка плавно переходить у ще темнішу зіницю, яка теж, однак, має червонуватий відтінок. — Мене звуть Карел Вайлар, я належу до рідкісної раси Менталів, інформацію про яку я власноруч стер із твоєї пам'яті. І я — найдосконаліша зброя у 77-ми світах.