5.1. Глибина

Перехід поглинув нас, ніби зануривши в теплу воду, через що миттєво перехопило подих. Було таке відчуття, що ми рухалися з неймовірною швидкістю і стояли на місці одночасно. Мені здавалося, я втратив зір і слух. Це тривало з півхвилини або більше, але я був уже майже впевнений, що цілу вічність.

Нарешті, по ногах ударила земля, а по вухах — шум нічного міста, проте повітря, як і раніше, не було. Я судомно намагався вдихнути, але довкола була лише якась густа субстанція, що більше нагадувала воду. Як крізь товстий шар вати, в мою свідомість пробився голос Аєксі:

— Це Глибина, щоб її!!

А ще за мить я відчув удар у груди, за силою якого безпомилково визначив свою подругу. Аєксі дівчинка неслабка, тому гострий біль на мить захопив мою увагу, зате, відволікшись, я вимушено впустив у легені те, що заміняло тут повітря. І перед очима прояснилося.

Я зрозумів, що стою на асфальті на колінах, груди все ще боліли.

— Дихаєш? — поцікавилася войовниця.

— Твоїми молитвами, — я перевів погляд на Аєксі. — А гуманнішого способу не було?

— Вибач, не було часу вибирати, — вона подивилася на щось за моєю спиною. — Та ти, схоже, не єдиний, хто не знайомий із тутешньою атмосферою. Я зараз, — і вона кинулася на допомогу решті.

Не бажаючи її відволікати, я підняв голову... І завмер. Описати словами те, що я побачив, практично неможливо. По-перше, небо. Якщо його, звісно, можна так назвати. Зелена темрява вгорі рясніла малахітовими відблисками, які трапляються в товщі води, якщо дивитися крізь неї на світло. Тільки світла не було. Була лише безмежна темрява, в якій плавали дрібні та великі рибки, медузи, скати та ще безліч якихось невідомих мені чи просто невпізнаних мешканців моря. По-друге, опустивши очі, я побачив місто. Порівнювати його з чимось, що я вже бачив раніше, було безглуздо. Воно складалося з веж хмарочосів, мостів і напівзруйнованих будівель, які буквально нагромаджувалися одна на одній, а над ними в повітрі ширяло кілька платформ, що здавались природним продовженням міста. І все це палало вивісками, прожекторами, різнобарвними вогнями, підсвічене знизу, й нагадувало одночасно новорічну ялинку та величезне звалище.

Ми ж усім натовпом стояли прямо посеред широкої, хоч і погано освітленої вулиці.

— Що це?.. — спитав я, проводжаючи поглядом зграйку мальків, що пропливали перед моїм носом.

— Обскурус, — послужливо підказав Кірік, що опинився поруч зі мною, — столиця Глибини.

— Темний, — перевів я, прикриваючи очі, щоб зосередитись на секунду.

Але вже за мить хтось відтягнув мене вбік і тихо зашипів голосом Аєксі:

— Кареле, ти не міг би мені трішечки допомогти і хоч п'ять хвилин не видавати чогось такого, що змушує оточуючих підозріло коситися на тебе і викликає бажання ставити дивні питання?!

— Вибач, — я прикусив губу, зрозумівши, що ляпнув зайве.

У відповідь Аєксі відпустила мою здорову руку і кивнула на поранене плече.

— Ти як?

— Думаю, мені просто потрібно виспатися — як правило, після сну всі проблеми подібного роду сходять нанівець.

— Наших супутників це чимало здивувало б, — зітхнула Аєксі, миттю глянувши на людей, що досі приходили до тями. — Слухай. Елітиків тут немає — перехід явно односторонній: вихід тут, а вхід має бути десь в іншому місці, хоча, скоріш за все, в цьому ж Дзеркалі. Але вони, швидше за все, стежать за тим, що відбувається, особливо з огляду на те, що з Башти давно немає жодних новин. Хоча я й не уявляю, яким чином — ченців взагалі мало хто любить, а в Глибин їм зовсім не місце. Але я довго була, — вона трохи утруднялася в формулюванні, — не при справах, щось могло змінитись. Загалом, я до того, що нам тут ходити натовпом не варто. Пропоную поки що розійтися. Пішла б з тобою, але мені треба простежити, щоб усі якось влаштувалися. У тебе є гроші? Зброя?

Зброя у мене була — хтось вручив короткий прямий кинджал, коли ми спускалися до переходу. Здається, сама Аєксі. А щодо грошей варто було уточнити. Я перевірив кишені багатостраждальної куртки, яка добряче зносилася в неспокійній Сніговій пустелі, але була мені дорога, як пам'ять, і вивудив шматок пластику зі своїм ім'ям, про який вже майже забув.

— Теоретично, щось на ній ще має залишатися. Не пропаду.

— Добре. Тоді зробимо ось як. Є тут таке місце, називається «Шаленство»… Не дивись на мене так, це нічний клуб. Ти знайдеш. Я чекатиму на тебе там завтра опівночі, добре? Інакше зовсім загубимося.

Я кивнув, і Аєксі вирушила до інших, промовивши на прощання:

— Будь обережним — тут водяться акули.

Ну втішила…