4.19.

Мене відкинуло далеко назад. Щільна пелена падаючого снігу приховала від мене друзів та соратників. Здавалося, навколо були лише кучугури.

Ледве підвівшись на коліна, я шукав демона очима, але його ніде не було видно. Він з'явився за мить, немов з нізвідки, стрибнув знову. На цей раз я був готовий — вчасно пригнувся й перекинув через себе тушу.

Як не дивно, це виявилося цілком реальним. Одночасно з цим дивним відчуттям припливу сил, які невідомо звідки взялися, я зрозумів, що більше не відчуваю холоду. І що раптом стало важко думати. Думати вдавалося лише інстинктами. Пам'ять перетворювалася на уривки.

Моє, ніби разом окостеніле, важке тіло рухалося швидше, било сильнішим, рвало ворога кігтями…

Кігтями? У момент секундного перепочинку я миттю глянув на свою руку і не впізнав її — величезна біла лапа з пальцями, що закінчувалися навіть не пазурами, а великими й гострими кістяними пластинами. І крізь цей напівпрозорий жах можна було розгледіти мою власну, звичайну людську руку.

Що це за?..

Але подумати мені, як завжди, не дали. Чергова атака Пса закінчилася сутичкою — ми зчепилися й покотились по землі, причому сили наші за відчуттями були рівними. Якоїсь миті демон опинився піді мною, я щосили вчепився зубами йому в горло.

Тобто не зубами — на моєму обличчі, тобто, скоріше, на морді, що витягнулась вперед, були повноцінні ікла…

Тварина почала вириватися з подвоєною силою — я зрозумів, що це агонія, і не зміг її втримати. Пес скинув мене, піднявся, вже набагато повільніше, попрямував кудись убік, але я, не в змозі контролювати власні інстинкти, кинувся до нього, вдарив по спині. Голий череп дзвінко стукнувся об щось — і демон затих.

Я сидів, не маючи сил усвідомити, що сталося. Мої руки й ноги знову були людськими, я тремтів від холоду та відчував, як по плечу стікає гаряча кров.

Машинально розчистив невелику ділянку від снігу, бажаючи дізнатися, об що ж ударилася ця тварюка перед смертю. Виявилося — рейки.

Першою зі снігової завіси виринула Аєксі.

— Ти поранений? — вона швидко оглянула моє плече, свиснула: — Непогансько він тебе потріпав... Де Пес?

— Я його вбив, — голос звучав, як чужий.

— Ти його... Що? — простеживши за моїм поглядом, Аєксі повільно повернула голову й побачила труп собаки, який цієї ж миті згорів синім полум'ям. Буквально. — Кареле... Послухай, Кареле, — знявши зі спини шкуру, яку вона носила на кшталт шуби, Аєксі накинула її мені на плечі, — ти цього більше нікому не говори, добре? Скажи, що він просто зник. Повернувся до себе в Інферно.

— Куди?..

— У своє Дзеркало.

Ці слова мене трохи повернули до реальності.

— У вас тут своє пекло? І що, рай є?

— Ага, Акрополіс Кварта називається, там ще живуть Аристократи, — пробурчала дівчина, допомагаючи мені підвестися. — Давай, вставай, годі розсиджуватись.

Вдалині було видно, як до нас збігається решта людей.

— Як це нас так відкинуло? — сам здивувався я.

— Та мені ось теж цікаво, — погодилася Аєксі. — І ще одного не зрозумію… Некромант, начебто, пішов на мирову, навіщо він нацькував на тебе Пса?

— Він не винен. Ланцюг луснув. Ти що, не бачила?

Аєксі навіть зупинилася.

— Кареле, — спитала вона пошепки, бо наші друзі були вже близько, — який ще ланцюг?

Це питання викликало у мене якесь не дуже приємне відчуття.

— Як виглядають примарні пси? — швидко запитав я.

— Величезна туша з лисим черепом замість голови.

— …Світяться синім.

Аєксі заперечно похитала головою.

І в цей момент до нас підійшли всі.

Це трохи спойлер, бо сам герой себе зі сторони не бачив... Але їхній бій виглядав так: