4.18.

Цього разу встиг згрупуватися й приземлення пройшло без втрат. Тим більше сніг пом'якшив удар.

— Стоп! — різко випроставшись, я побачив, що опинився рівно посередині між двома вискаленими блакитними мордами та Аєксі. — Стійте!

— Кареле, з тобою все гаразд?! — миттєво зреагувала дівчина, але я попереджувально виставив руку, не дозволяючи нікому наблизитися.

— Ні, не гаразд! — крикнув я, але додав спокійніше: — З нами всіма щось не так.

У моїй голові прояснилося. Я раптом згадав, що я вмію і що робив усе життя. Це не було схоже на навик володіння зброєю, який теж повернувся до мене раніше — це були не точкові підказки, а величезна розгалужена структура з відступами й варіаціями, яка миттєво розгорнулася в моєму мозку.

Я вмію говорити.

— Що ми робимо? Я серйозно, хтось може мені відповісти? Назвіть мені хоча б одну причину, через яку ми все ще тут? Причину, через яку ми мерзнемо, голодуємо, калічимо один одного і чогось чекаємо? Ви місяцями сиділи в одній в'язниці, на сусідніх камерах, на сусідніх поверхах. У вас був спільний ворог. Тепер цей ворог мертвий, а ви все ще тут. Чому? — волосся миттєво промокло від снігу й падало на очі — довелося прибрати його, і пауза вийшла довшою, ніж я планував. — Аєксі, Вальтере. Опустіть зброю. Тут немає ворогів, — озирнувшись, я побачив, як за спиною некроманта, який уважно мене слухав, збираються його мертві помічники. — Ілаю, прибери цю гидоту. Будь ласка, — після чого я знову обернувся до своєї соратниці. — Аєксі, у вас з ним більше спільного, ніж ти думаєш. Ця людина, — я навмисно підкреслив голосом це слово, вказуючи на Ілая, — теж іде у бій під прапором Князя Олексія. Який, між іншим, казав, що всі рівні та між нами не повинно бути жодних переліків. Некромант допомагав тим, хто залишився у Вежі, весь цей час, нічого не вимагаючи натомість. Ілаю, — я знову обернувся до некроманта, на обличчі якого крізь маску байдужості проглядала цікавість, і заговорив тихіше, — май співчуття. Аєксі постраждала від витівок Его не менше, ніж ти. І вона нікому не хотіла зла, просто помилилася. А тепер, — я підвищив голос знову, звертаючись до збентеженого натовпу людей, що поглядали на свою ватажку, — я вас питаю. Чого ви хочете? — я виділив кожне слово у цьому короткому реченні, даючи всім можливість дати відповідь самим собі. — Залишити, нарешті, цю в'язницю чи загинути на полі бою?

Павза тривала кілька секунд.

— Пес з тобою, — сказала Аєксі, разом увігнавши обидві катани в сніг.

Ілай дав відмашку — і ходячі трупи за його спиною пішли у зворотному напрямку. Не знаю, що саме він хотів зробити з Псами, але в цей момент один з двох ланцюгів раптово натягнувся... І луснув.

Тварина зробила неможливий стрибок убік, потім ще один, змусивши людей відсахнутися, а потім розвернулася. Я одразу зрозумів, куди вона дивиться. Її погляд був спрямований на мене.

Примарний Пес стрибнув. Я якимось дивним, шостим чуттям розумів, що цей бій можна прийняти або померти. Я вже не бачив, що відбувається навколо. Останнє, що зафіксував краєм ока — Аєксі встигла вихопити меч і спробувала поранити демона у стрибку, але її зброя пройшла наскрізь, наче різала повітря.

Зате через секунду, коли тварюка вдарила мене лапами в плечі, примарною вона мені зовсім не видалася.