4.17.

— Ти уклав угоду?

— Так. Я був молодий і дурний, мені хотілося могутності. Я попросив її у того, кого не варто ні про що просити. І він виконав моє бажання за одну невелику дрібницю.

— Яку?

Некромант одним рухом зірвав з руки рукавичку, і приміщення наповнилося різким запахом тліну. Його кисть була мертвою, синювато-білою, з явними слідами розкладання. Не витримавши такого видовища, я відвів погляд.

— Він попросив половину мого життя. Туманне формулювання, особливо у поєднанні з обіцянкою умовного безсмертя, не знаходиш? Я погодився тому, що був певен, що мені нема чого втрачати, адже в мене нічого не було. Наступного ранку я зрозумів, що помилився. Я помер, — він розвів руками. — Рівно половиною тіла. Органи просто не функціонують, решту доводиться постійно підтримувати енергетично. І тепер я змушений носити на собі ці рештки трупа, — він повернув рукавичку на місце, — підтримуючи його всіма доступними засобами, щоб не розпастися на частини.

Я уявив себе на його місці, і мені стало недобре. Довелося на мить заплющити очі, відганяючи ману.

— Що, не по собі? — посміхнувся мій співрозмовник. — Ось таке безсмертя. Безглузде у своїй суті, бо людські радощі мені вже давно чужі. Мені не потрібна їжа, Кареле. Вона потрібна їм, — він кивнув кудись убік. — Тим, хто з милості твоєї Аєксі опинився тут разом зі мною.

Я хотів відповісти, але нашу розмову раптово перервав звук, схожий на далекий удар гонгу.

Ілай поспішив до однієї з ганчірок, що висіла на стіні, і відсунув її убік. На мій подив, за уривком тканини виявився проріз у стіні, закритий кривим, місцями непрозорим склом.

— Щось я не пам'ятаю, щоб у Вежі були вікна, — вирвалось у мене.

— Я його зробив, — відмахнувся некромант. — А, це по тебе, — прокоментував він побачене.

Я підійшов ближче і мені відкрилося, що вікно виходить на той самий бік Башти, що й ворота, але парою поверхів вище. А перед брамою зібрався цілий натовп, у якому я швидко розгледів знайомі обличчя. Озброєні й готові до всього, бунтівники стояли перед входом до колишньої в'язниці, а Аєксі — біля воріт. За мить вона вдарила по воротах, і я зрозумів, звідки виходив звук, що перервав нашу з Ілаєм розмову.

— Ви що, коханці? — із раптовим інтересом поцікавився некромант, оцінюючи ситуацію.

— Що? Звісно, ні! — мабуть, моя відповідь прозвучала емоційніше, ніж треба було — я впіймав на собі проникливий погляд.

— Просто трохи дивно. Схоже, вона підняла всіх, — у голосі Ілая не відчувалося страху, скоріше, це був азарт. — Що ж, я із задоволенням дізнаюсь докладніше, що ти за звірятко, але зараз, схоже, я трохи зайнятий. Тож прошу мене вибачити.

І, перш ніж я встиг зреагувати, Ілай махнув рукою в мій бік, через що мене впечатало в стіну. Я не поранився, але некроманту це дало кілька секунд, за які він встиг залишити кімнату й зачинити за собою важкі двері.

— Стривай! — я кинувся за ним, але в замку повернувся ключ.

— Залишайся тут. Ти потрібний мені живим.

— Хай тобі грець!..

Двері були капітальними — такі мені не під силу, незважаючи на всі дива моєї фізіології.

Я кинувся до вікна. Незабаром унизу виникло блакитне свічення. Ілай викликав Примарних Псів.

— Стійте! — я стукав по склу щосили, але мене не чули. — Ви ж вб'єте один одного!

І ось тоді я зрозумів. Настав час вибирати. Або залишатися стороннім спостерігачем, продовжувати шукати відповіді на свої запитання, ні в що не втручаючись і ні в чому не беручи участі, або діяти. Але тоді доведеться брати на себе відповідальність. За себе та за інших. Щось мені підказує, що я боюся цієї відповідальності, але…

Побіжно оглянувши приміщення, я спіткнувся поглядом об важкий свічник. Елітики освітлювали Башту за допомогою свого дивного серпанку, мабуть, свічник некромант роздобув десь уже пізніше. Щоправда, свічок він, схоже, не знайшов, але мені було не принципово.

Скло розлетілося з тріском, впускаючи в застиглий світ кімнати холод і звуки з вулиці, в яких я одразу розрізнив два голоси — єхидний баритон і тихий загрозливий бас. І я стрибнув у вікно.