4.15.

Уроки Аєксі стали для мене найбільш яскравим враженням за той час, що ми, можна сказати, тримали облогу складу. Вона була гарним учителем — їй вдалося вибрати ідеальний для мене спосіб тренування, і незабаром наші поєдинки стали по-справжньому цікавими.

Якось, коли я вийшов з чергового такого заняття, втомлений і задоволений, хтось гукнув мене. Обернувшись, я побачив Сардонікса.

— Кареле, можна тебе на хвилинку?

— Звичайно, — я не уявляв, навіщо міг йому знадобитися, проте причин відмовлятись у мене не було.

— Пройдемось, — той вказав рукою вздовж коридору запрошувальним жестом. — Тут нудно, ти не знаходиш? Я останнім часом прямо не уявляю, куди себе подіти. Почав розмірковувати про всяке, хоча мені це невластиво. Ось, наприклад. Що ти знаєш про генетичні мітки?

Я в цей момент упіймав себе на тому, що після сьогоднішнього тренування у мене залишилося легке запаморочення, тому не одразу замислився над питанням.

— Про мітки?

— Так, ті самі, якими при народженні таврують усіх істот з переліків.

— Нічого особливого, якщо чесно.

— Ось і я теж, — Сард машинально погладив шрам на своїй шиї. — Ніхто до ладу не знає. Подейкують, що її неможливо вивести, але як вона тримається протягом усього життя, цікаво? Бувають істоти, які живуть значно довше за людей. Всі такі різні... Крім того, шкіра на руці та на обличчі, наприклад, це ж не одне й те саме. Є якийсь секрет у цих проклятих анатомів, як гадаєш? Кареле, як вважаєш, можна звести мітку фізично чи ні? Наприклад, зрізавши шматок шкіри?

Тренування явно пішло мені не на користь — я відчував, як голова важчає, тому слова Сардонікса здавалися безглуздими й зливалися одне з одним. Я вирішив, що мені варто виспатись, а розмови перенести на потім, про що й поспішив повідомити співрозмовника:

— Сарде, слухай, я…

— Кареле, — раптом перебив мене він. — Помовчи, будь ласка.

Його голос звучав м'яко, але в мене в горлі одразу немов стала грудка. Я з подивом подивився на співрозмовника, не зовсім розуміючи, що відбувається.

— Тобі, мабуть, здається, що я кажу якісь дурниці, — усміхнувся Сардонікс, зупиняючись і притримуючи мене, а потім розвертаючи до себе обличчям без особливих зусиль — а я був, як безвільна лялька. — Але ж це не зовсім так. Знаєш, я вже давно ставлю це питання. І ось що подумав — якщо навіть поранити шкіру, вона рано чи пізно відновлюється. А якщо припекти?

Його пальці знову потяглися до шраму, і я, насилу розуміючи, що відбувається, помітив, як крізь понівечену шкіру проступає блідий півмісяць.

— Ти вже, мабуть, зрозумів, до чого я, — білозуба посмішка стала ширшою. — Так, я Адвокат. Таким уже вродився. Це лише одна маленька, нікому особливо не потрібна здатність. А ось ця безглузда мітка дуже заважає жити. Я спробував її позбутися, але, як бачиш, з'ясувалося, що через пару місяців вона все одно проступає. А наша брава ватажка, як відомо, дещо упереджено ставиться до бешок, ну ти в курсі…

Він уважно глянув мені у вічі.

— Якщо ти ще не зрозумів, навіщо я все це говорю, то мені просто потрібно встановити з тобою вербальний контакт, щоб ти потрапив під вплив. Що ж ти так довго тримаєшся, заразо? Ну добре. Слухай далі. Помітивши, що мітка повертається, я замислився, що мені тепер робити, адже я не знаю, що скаже Аєксі, коли виявить цей маленький нюанс. Ти, здається, казав, що можеш відкрити перехід? Знаєш, некроманту це припало до душі. Звісно, хто його знає — чи варто йому вірити чи ні? Але я ризикну — він схожий на того, з ким можна мати справу. І він на нас уже чекає. Ти вже на мене не ображайся, гаразд? Мені просто хочеться вибратися звідси, і бажано на своїх двох.

Тієї миті я зрозумів, що туман у голові згустів остаточно — я не відчував рук і ніг, не володів собою.

— Готовий, моя радість, — долинув звідкись здалеку задоволений голос Сарда. — Нарешті. А тепер спи.

І я відключився.