4.12.

Було. Ми зрозуміли це вже наступного дня, коли зовнішні ворота сховища впали під натиском кількох десятків ходячих трупів. На щастя для нас, щоб увійти на склад, потрібно було подолати три важкі металеві двері та коридори між ними, а передбачлива Аєксі з першого ж дня виставила охорону.

Напад застав нас зненацька, але найбільшою втратою цього разу стали лише ворота. Нашу ватажку, однак, це не втішало.

Я бачив, як її обличчя повільно перетворюється на воскову маску, у міру того, як вона оглядає розорений коридор, в якому охорона зіткнулася з нападниками.

— В нас проблеми? — вирішив озвучити свої думки я.

— Це бачиш? — замість відповіді Аєксі штовхнула одного з мерців, що вже упокоївся навіки.

Я бачив. Цей труп не належав ченцю. Взагалі важко було визначити, чим він був за життя, тому що тепер це більше було схоже на скелет з залишками плоті й зітлілого одягу.

— Це не елітик, — продовжила дівчина, — і помер не сьогодні. Некромант знайшов цвинтар. А це означає, що тепер він має армію. До того ж він ще й знає, де знаходиться склад! — металева пластина в стіні озвалася гулкою луною на несподіваний удар, в який Аєксі вклала свою лють. — Так, — видихнула вона, знову збираючись з думками. — Ви — приберіть цю гидоту та подивіться, чи можна якось зміцнити зовнішні ворота. Я надішлю Деша і Фабія вам на зміну за півгодини.

І, перш ніж дозорці, які до того самі застигли, як зомбі, взялися виконувати наказ, вона різко розвернулась і попрямувала всередину сховища. Я поспішив за нею.

— Аекси, постривай. Можеш дещо пояснити?

— Що тобі не зрозуміло? — Як завжди серйозна, дівчина була зосереджена на своїх думках.

— Хто такий «некромант»? Що ви взагалі вкладаєте в поняття?

— Ну і питання, — видихнула Аєксі. — Сенсор, що бачить дуже специфічні енергетичні потоки — пов’язані зі смертю. І, як бачиш, можеш повертати мертвих…

— Тобто їхню оболонку, — поправив я, згадавши «посібник» з Піщаного берега.

Моя подруга не зрозуміла, а я продовжив, не вдаючись в подробиці.

— Башта Мрій — це ж в'язниця? Ми безкарно втекли, некромант облюбував її як лігво... Чому сюди досі ніхто не прийшов наводити лад? Ті ж крилаті, — я потер лоба в марній спробі згадати назву, але слово вилетіло з голови, — Я не розумію. Адже вежа величезна, чому в ній було так мало ув'язнених? І звідки тут взагалі цвинтар?

— Так! — Аєксі виставила руку у спробі перервати потік питань. — По порядку. Башта Мрій — це переважно храм. Що б ти собі не думав, це не те місце, яке можна залишити живим. Тебе не здивувало, що хтось витрачає ресурси на утримання злочинців, яких легко можна позбутися одним рухом сокири? Ці психи, елітики, адепти великої ідеї про божественне походження Аристократів. Їхнє вчення свідчить, що Аристократи — це напівбоги, що зійшли до нас на землю, щоб спрямувати й навчити, а десь там, — вона абстрактно махнула рукою, — є ще й боги. Безтілесні та прекрасні, причому одне одному зовсім не заважає. Так ось, цим останнім навіщось потрібні людські жертви в неосяжних кількостях. Наскільки я знаю, з десяток циклів тому, при Великій Леді Анні, ніхто цих чокнутих ні в що не ставив. Вони сиділи у своїх норах, зрідка виповзаючи для вилову різного роду невдах. Але коли до влади прийшла Марія-Олександра, то все раптово змінилося. Елітія почала вивчатися у школах. Ченці отримали карт-бланш на використання енергій, почали будувати нові храми та перестали приховувати старі. А жертвопринесення оголосили очищенням душі та фактично узаконили за допомогою Башти Мрій та подібних місць. Тепер відповідаю на твої запитання, — Аєксі почала загинати пальці. — Тут так мало ув'язнених тому, що тут такий великий цвинтар. Це по-перше. Нас ніхто не шукає тому, що цей гадюшник давно замкнувся на собі, а Аристократію хвилює лише такою мірою, що місцеві жителі не повинні створювати проблем. Це по-друге. Крилаті, як ти висловився, це, якщо я правильно розумію, Злидні. Вони практично всі входять до складу гвардії Аристократів і підпорядковуються безпосередньо нашим божественним. Тому Злидень, який наводить лад у храмі елітиків, це нонсенс. Це по-третє.

Я майже фізично відчував, як інформація структурується у моїй голові.

— Тобто, — підсумував я. — Позбутися некроманта нікому. Крім нас.

— Позбутися? — до цього Аєксі говорила на ходу, але цього разу вона навіть зупинилася. — Кареле, я вже колись стикалася з некромантом. Той був старий і практично вижив з розуму, але дуже досвідчений. При мені він одного разу викликав Примарного Пса, щоб урятувати своє життя. Але я ніколи навіть не чула, щоб хтось викликав двох одночасно, та ще й утримував так довго, хай і з певним зусиллям.

— Так... Що ж нам робити?

— Чинити опір, ховатися. Не здаватися, — вона зітхнула. — Поки не придумаємо щось краще.