4.10.

Аєксі, як завжди, мала рацію. Склад був єдиним місцем, куди ми могли вирушити, якщо тільки не хотіли замерзнути до смерті або вибрати трохи довший шлях і померти від голоду. Проте нас, схоже, ніхто й не думав шукати. Зовні було зовсім тихо, якщо не брати до уваги підвивань вітру, що піднімався ночами і в погану погоду.

Саме одного з таких вітряних днів ми вирушили на вилазку. Аєксі турбувало затишшя. Крім того, нам потрібно було з'ясувати ситуацію, якщо ми збиралися напасти на Башту.

Нас було троє — я, Аєксі та Кірік. Вітер цього разу був нещадний. Я намагався глибше закутатись у хутра, якими ми всі рятувалися в сховищі, але під прямими поривами вітру це навряд чи допомагало. Крім того, паралельно я намагався впоратися з мустангом, але звір попався норовистий. Навіть той факт, що, судячі з усього, тому мені, який колись знав, хто він і міг назвати своє ім'я, поняття «верхова їзда», було не чуже, втішав слабко.

Я відчув недобре, коли ми наблизилися до Башти настільки, що стали помітні постаті, які оточували будівлю по периметру. Відстань між ними була по кілька десятків метрів, тому в поле зору потрапляли лише шість із них, а про наявність інших через пургу залишалося лише гадати. Це були ченці, що стояли в тих же позах, що й гігантські статуї, які зображували їх, тільки зростом, на щастя, менші. З якоїсь причини їх не турбувала ні погода, ні наше наближення, яке вони мали вже так чи інакше помітити.

Недобре передчуття посилювалося в міру наближення до Башти. Однак я не хотів турбувати своїх супутників погано обґрунтованими підозрами. Рівно до тих пір, поки не зміг розгледіти на грудях одного з ченців косу темну пляму, яка мені чудово запам'яталася, поки я шукав на його поясі ключі, насилу стримуючи огиду.

Проте слова застрягли в мене в горлі, тому що в цей момент постать здригнулася і, з деяким трудом почала рухатись, а саме — попрямувала в мій бік.

Було щось дуже знайоме в цій манері рухатися, але що саме, я зрозумів тільки в той момент, коли Аєксі, яка володіла набагато кращою реакцією, ніж моя, стрілою промайнула повз, зносячи старому знайомому голову. До речі, вона при цьому закашлялася. Намагалась заспівати?..

Мій здогад підтвердився легким свіченням очей на мертвому обличчі, що впало у сніг. Тіло, до речі, продовжувало рухатися.

Вперше на моїй пам'яті Аєксі була розгублена.

Але вона не бачила того, що я бачив. Швидко зійшовши з мустанга, я схопив прихоплений з собою меч і пронизав голову, що лежала в снігу. Осиротіле тіло звалилося слідом.

— Я вже бачив таке! — перекричати шум вітру було непросто, але я мав попередити друзів. — Вони неживі! Бий у голову!

Не можу сказати з упевненістю, але мені здалося, що Аєксі кивнула. Кірік не міг мене чути, але, сподіваюсь, він зробив відповідні висновки з побаченого, тому що решта ченців, які до цього моменту індиферентно прикрашали стіну, рушили в наш бік. І тепер було чудово видно, що їх більше, ніж шестеро.

Побоюючись за тварин, мої друзі теж спішилися. Ми намагались оцінити масштаб проблеми і не поспішали нападати, обережно відступаючи назад, і надто пізно помітили, що нас навмисне відтісняли до воріт в'язниці, які в певний момент відчинилася, ніби запрошуючи нас всередину.

Я запитливо глянув на Аєксі. Приблизно такий самий погляд вона спіймала й від Кіріка. Перехопивши зручніше зброю, наша ватажка лише знизала плечима та ввійшла всередину. Тримаючи клинки напоготові, ми зайшли слідом.

Незважаючи на те, що ми покинули Башту Мрій лише кілька днів тому, ситуація всередині встигла якось змінитися. Так, зала з високою стелею й сходами, що вели вглиб, майже приховані за колонами, була так само слабко освітлена м'яким світлом, як і раніше, так само створювала відчуття порожнечі через контрастне співвідношення своїх велетенських розмірів і кількості присутніх, але тепер здавалося, що її інтер'єр витриманий у багряних тонах. Можливо, тому, що стіни більше не хизувалися голим камінням, а були нерівно завішані великими уривками зношеної тканини (переважно бордового кольору) та цілими пучками густого павутиння.

Все це я помітив, можна сказати, в першу секунду, тому що в наступну мою увагу привернула вишкірена морда за метр від мене.

Морда належала тварині, що віддалено нагадувала великого собаку з голим черепом замість голови. Остання обставина жодним чином не заважала їй періодично клацати великими гострими зубами й видавати моторошні скреготливі звуки, що означали, мабуть, гарчання. Від «собаки» поширювалося слабке блакитне свічення, сконцентроване переважно на її шиї на зразок нашийника, і переплетеними нитками сягало того, хто нам, схоже, й влаштував цей привітний прийом.

Сам він стояв на першій сходинці широких сходів, тримаючи лівою рукою два напнуті ланцюги з блакитного світла, на кінцях яких біснувалися ці страшні тварини.

Він був високий, одягнений у щільний темний одяг, у кількох місцях перехоплений ланцюгами або широкими ременями, на шиї виднілися два вузькі металеві кільця, одягнені поверх обтислого коміра; одну половину його обличчя приховувало сіре волосся з синювато-білим відтінком, а другу прикрашала широка усмішка тонких блідих губ.

— Гаплик, — лаконічно описала ситуацію Аєксі.