4.9.

Наступні кілька днів пройшли доволі тихо. Бунтівники (я думаю, з огляду на обставини було б правильно називати їх саме так) обживали свій притулок. Їжі та воді не бракувало. Потребували ми хіба що свіжого повітря, але ніхто не наважувався вийти на поверхню або навіть просто порушити питання про це. Всі розуміли, що це до певного часу, і мали рацію.

Якось, у більш-менш прекрасний ранок — під товщею землі оцінити його було важко, — Аєксі запросила мене в одну з невеликих кімнат у найдальшій частині сховища.

Від більшості приміщень бункера воно дійсно відрізнялося вельми скромними розмірами — не більше 5-ти метрів завдовжки та 4-х — завширшки. Можливо, саме тому обстановка та освітлення були такими мізерними: коса зелена смуга світла виривала з темряви грубо збитий дерев'яний стіл, за яким сиділи на чомусь невидимому для мене Аєксі та Кірік — кмітливий юнак, який не так давно й вказав нам дорогу до притулку. Трохи далі вгадувався ледь освітлений профіль Вальтера. Останнє мене якраз не здивувало — він намагався триматися біля Аєксі і, схоже, встиг домогтися її прихильності.

— Сідай, Кареле, — запросила войовниця, вказавши на щось біля мене.

Помацавши там рукою, я виявив табурет.

— Я зібрала вас тут як найдосвідченіших бійців, щоб порадитися, — почала вона. — Нам треба вирішити, що робити далі.

Про себе я не міг не відзначити, що Аєксі вміє робити яскраві вступи до промов, хоча я б у цій ситуації використав іншу зав'язку.

— Далі? — здивувався Вальтер. — Запасів елітиків нам вистачить надовго, вхід лише один, тож тримати оборону можна роками.

— Ти хочеш проміняти одну в'язницю на іншу? — резонно зауважив Кірік і продовжив, дивлячись на Аєксі. — Снігова пустеля була обрана в’язницею не просто так. Тут практично немає відкритих переходів в інші Дзеркала. Або приховані, або навмисно зіпсовані. Але. Елітики повинні мати сполучення з іншими Дзеркалами. Значить десь є перехід, але я не знаю, де саме.

— Можливо, я знаю.

З найдальшої частини кімнати раптом виринуло ще одне обличчя. Я бачив раніше цього смаглявого чоловіка серед бунтівників, але не розмовляв із ним. Він запам'ятався мені через великий шрам від опіку на шиї та незвичайну ім’я — його звали Сардонікс. Не знаю чому, але воно стійко асоціювалося в мене з коштовним камінням. Асоціацію посилювала гірлянда дрібних сережок, які прикрашали одне його вухо, якраз із боку шраму.

Чомусь це видовище змусило мене мимоволі потягтися до власної прикраси, про яку я майже забув. Не виключено, що тут сережки мають якесь умовне значення, невідоме мені. Так чи інакше, варто це перевірити.

— Кажи, — заохотила Аєксі, зрозумівши, що продовження, здається, не передбачається.

— Легше показати, — відповів чоловік, замислено погладивши шрам на шиї. — Це на одному з підземних поверхів Башти, недалеко була моя камера. Часом звідти виходило більше елітиків, аніж заходило. Іноді — навпаки. Звідти приносили зброю та якісь припаси. Я майже певен, що там перехід.

— Все одно нам це навряд чи допоможе, — зауважив Вальтер. — Це все ж таки в'язниця. Там має стояти генетичний захист. Тобто навіть якщо доберемося, відкрити перехід нам, швидше за все, не вдасться.

Генетичний захист? Мені раптово згадався білий коридор на нижньому поверсі Заводу. І напис: «Доступ дозволено».

— Може й вдасться, — слова зірвалися з мого язика, випереджаючи розумну думку про обережність. — Хоча я нічого не гарантую.

Кілька секунд тиші по тому, Сардонікс вирішив обережно поцікавитися:

— Яким це чином?

Потрібно було щось відповісти, тому я озвучив послужливо підказану моїм спритним розумом брехню:

— Я кіберсенсор.

— Без образ, — хмикнув Вальтер. — Але щось ти не дуже схожий на кіберсенсора, хлопче…

— Обговоримо це після того, як я відкрию портал, гаразд?

Звичайно, я не був настільки впевнений у своїх силах, але після слів Вальтера виникло бажання огризнутися.

— Кареле, — м'яко промовила Аєксі. — Повертатися до Башти дуже небезпечно. Якщо ми зможемо дістатися порталу, швидше за все, це буде коштувати нам великих втрат. Ти впевнений, що зможеш щось із ним зробити?

— Не стовідсотково, але дуже ймовірно.

— Тоді вирішено, — підвела підсумок дівчина, і ніхто не став із нею сперечатися. — Залишається лише одне цікаве питання. Хтось взагалі помітив, що нас ніхто не переслідує?