4.7.

Усвідомлення реальності поверталося до мене повільно, напливами. Разом із відчуттям лютого холоду, нормальним темпом часу та ріжучою вуха тишею.

Я озирнувся. Все було скінчено. Ченці, судячи з усього, були мертві. Колишні в’язні дивилися на мене якось дивно. Із захопленням, страхом та підозрою одночасно. Обличчя Аєксі, що не зводило з мене погляду, здавалося кам'яною маскою.

— Назви своє повне ім'я, мандрівнику.

— Карел Сонячний, — відчуваючи якусь напругу і неясну загрозу, що походить від неї, я завбачливо стиснув у долоні посох, готуючись пустити його в бій, хоча саме цього мені хотілося найменше на світі.

Аєксі наблизилась. Під ногами хрумтіли уламки незрозумілого мені походження. Одну половину її обличчя висвітлював все той же набридлий серпанок, в цій частині будівлі він була жовтим, а на іншій позначився холодним синім світлом морозний ранок.

— Хто ти?

— Я… — розгублено подивившись на натовп, я відчув дику слабкість і якесь тотальне безсилля по відношенню до цієї ситуації. — Я скажу тобі, — пошепки відповів я, дивлячись у чорні очі. — Лише тобі. Пізніше.

Подумавши секунду, дівчина кивнула й звернулася до решти:

— Ходімо! У нас мало часу.

І ворота здригнулися під живою хвилею, що ринула на волю.

* * *

Снігу справді було вдосталь. Він падав густо, великими вологими пластівцями, прилипаючи до вій і осідаючи на аж ніяк не призначеному для таких холодів одязі. А пустелею це назвати було дуже важко.

Ворота виходили на широкі химерні сходи, місцями потріскані й напіврозвалені, з яких відкривалася чудова панорама занепаду та запустіння. То тут, то там траплялися великі уламки якихось будівель, скульптур і навіть напівзруйновані будівлі, що здавались примарними на тлі гірської гряди, що синіла вдалині.

А озирнувшись, я побачив фасад будівлі, що каскадно розширювалась донизу і здавалася звідси нескінченною. Її прикрашали два гігантські горельєфи (десь у чотири висоти воріт кожна), що зображали ченців, які склали на поясі руки й смиренно опустили голови. Вірніше, одну голову — у правого вона була відсутня, але задум скульптура тут явно був ні до чого.

Мене гукнули, і довелося поспішити за рештою.

Неподалік входу знайшовся невеликий загін з мустангами. Їх було близько двох десятків — надто мало для всіх, але Аєксі відправила вперед кількох розвідників. Як з'ясувалося, комусь із колишніх ув'язнених було відоме розташування складу з провізією, а враховуючи, що, як я зрозумів по розмовах оточуючих, вибратися зі Снігової пустелі було непростим завданням, нам таке укриття підходило якнайкраще.

Очікування зайняло, мабуть, близько години. Мені вона здалась нескінченною. Не відчуваючи своїх кінцівок, я вже просто дивився на вальсуючі білі пластівці, вигнавши з голови всі думки.

Здається, я був у цьому не самотній. Тільки Аєксі, незважаючи на босі ноги та мінімум одягу, схоже, почувала себе у своїй тарілці. Вона підбадьорювала решту, не дозволяючи стояти на місці.

— Ти в нормі?

Виринувши з напівмедитативного стану, я з деяким зусиллям сфокусував погляд на її обличчі, що ховалося від мене за легким серпанком дихання. Як я міг цього не бачити? Вона так само бліда, як решта, тільки тримається краще.

— Буду в нормі. Не звертай уваги — маю звичку впадати у задумливість.

— Я помітила, — вона усміхнулася. — Тільки не спи. Не можна спати, зрозумів?

Я кивнув, і Аєксі вирушила тормошити когось іншого.

Чорні точки, що з'явилися на горизонті, напевно, вважав галюцинацією не я один. Однак розвідники швидко наближалися, і їхні радісні вигуки дали нам зрозуміти, що вони знайшли те, що шукали.