4.5.

Ключів у першого ченця не було. Другим був той, що втратив голову, тому я попрямував одразу до третього. На щастя, у нього на поясі швидко виявилося велике металеве кільце, що бадьоро брязнуло ключами, коли я знімав його під акомпанемент чергового приголомшливого соло.

Було щось у цьому співі, через що його хотілося слухати знову, але, на жаль, як і в минулі рази, він різко обірвався, завершившись ледь чутним зітханням.

— Дякую, — сказала дівчина, забираючи у мене ключі, перш ніж я встиг порадувати її новиною про знахідку. — До речі, як тебе звати? — мені здалося, що її голос звучав грубіше ніж раніше, хоча, можливо, це враження провокувала контрастна зміна.

— Карел, — я цілу секунду думав, чи не додати до цього щось, але вирішив обмежитися ім'ям.

— Ясно, — кивнула Аєксі. — Так от, Кареле, — і в її голосі зазвучали азартні нотки, — йди за мною.

З легкістю минувши «сходинку», вона влетіла в коридор, що опинився найближче до нас. Я приєднався до неї за кілька секунд.

Цей коридор відрізнявся від того, де я знайшов Аєксі. Він був менш схожий на печеру, хоча й освітлений так само мізерно, але тут серпанок, що був джерелом світіння повз по підлозі й мав зелений відтінок, від чого все навколо здавалося зеленим. Тутешні стіни були складені з каменю та виглядали явно рукотворними. В них теж часто траплялися ґрати, але ці були металевими і мали замки. Крім того, порожніх кліток тут майже не було.

На мить я був приголомшений галасом, що обрушився на нас, тільки-но ми опинилися в полі зору ув'язнених.

— Аєксі! Вільна!

— Зотова на волі!

— Сюди! Звільни мене!

— Дай мені ключ!

— Сюди, швидше!

Але Аєксі не поспішала нікого звільняти. Заглянувши в першу клітку вона придивилася до її мешканця і безапеляційно скомандувала:

— Руки. Потилиця.

В'язень зрозумів її, без зайвих питань, продемонстрував долоні з обох боків, потім, повернувшись спиною, продемонстрував шию. До речі, жоден із місцевих ув'язнених не був закутий, тим більше так ґрунтовно, як Аєксі.

— Ім'я.

— Деш Сандлер.

Аєксі придивилася до символу на замку камери і почала швидко перебирати ключі. Завдання було не з простих — ключів було кілька десятків, але вона оперативно знайшла потрібний, відчепила його від зв'язки та кинула в камеру зі словами:

— Іменем Князя Олексія, ти вільний. Допоможи іншим, хто має такий самий номер замку — тут обмежена кількість шаблонів, - вона на мить зупинилась, уважно дивлячись на ув’язненого і з натиском промовила: – Тільки люди.

Потім рушила далі, а я кинувся за нею:

— Стривай, ти знаєш Князя Олексія?

— Не те щоб знаю, але я обрала його як свого правителя і зроблю все, щоб він зайняв це законне місце, — вона обернулася, я побачив її посмішку. — А як ти думаєш, що я роблю в Башті Мрій?

— Де?

— Тут, — і вона переключилася на наступного в'язня. — Руки. Потилиця. Ім'я. Тримай, шукай інших із тими самими номерами. Тільки обережно — нам не потрібні ті, хто створюватиме додаткові проблеми, окрім уже наявних.

Тепер мені багато хотілося дізнатися, але був не надто вдалий для цього час. Аєксі поспішно переміщалася від однієї камери до іншої, ставлячи ті самі питання. До речі, мені вона чомусь ключів не давала.

— Руки. Так… — біля чергової клітки вона пригальмувала. — Ти хто?

— Я можу бути вам корисна, — пролунав з-за ґрат голос, в якому чулося благання. — Прошу вас... Я багато вмію, — з камери виглянула витончена світла ручка і погладила Аєксі по щоці. — Ти така гарна…

— Повія, — з огидою відсахнулася та. — Терпіти не можу, — і, не оглядаючись, рушила далі.

Я зазирнув у клітку. До ґрат припала дівчина років 18-19 у короткій білій сукні. Волосся в неї теж було біле, як папір, тільки темними плямами на фігурі виділялися рукавички з обрізаними пальцями, пояс і чоботи. На її шиї неважко було розгледіти перекинутий чорний півмісяць.

— Як тебе звати? — запитав я.

— Прошу, називайте мене Ланою, — великі виразні очі дивилися на мене зі страхом та надією.

— Ти Сукуб, чи не так?

— Так. Я можу стати вашою, — білі руки вже потяглися через ґрати, але я її зупинив.

— Ти знаєш Найса? Він із ваших, живе на Кам'яному узбережжі.

Лана здивовано похитала головою. Вона явно чекала чогось іншого. А я озирнувся на Аєксі, яка була досить далеко. Коридор повільно, але неупинно наповнювався людьми, які теж поспішали когось звільнити, починалася метушня.

— У мене тут ситуація... Трохи вийшла з-під контролю. Спробуй ось це, — я вклав у м'яку мініатюрну долоню уламок бігунка, який нещодавно використували як відмичку. — Якщо тобі вдасться вибратися й раптом... Якщо раптом ти зустрінеш Найса, передай йому, що Карел вибачався за те, що пішов, не попрощавшись.