4.3.

Монах безшумно ковзнув у мій бік, але варто було йому випустити решітку з поля зору, як її прути бризнули від потужного удару зсередини, і недавня в'язня схопила його ззаду, однією рукою передавлюючи шию, а іншою намагаючись перехопити… Хм. Назвемо це «посох». Монах різко нахилився вперед, в результаті чого дівчина перелетіла через його голову, але приземлилася на ноги, продовжуючи залізною хваткою утримувати палицю, вістря якої опинилось в небезпечній близькості від її обличчя. Кілька секунд вони, здавалось, застигли в цих позах, і лише по тремтінню тіл можна було здогадатися, що це дається обом з величезним зусиллям. Я не вловив того моменту, коли щось змінилося — тільки побачив, як серп ченця зробив небезпечний рух уперед, але дівчина вже ковзнула під нього, миттєво опиняючись біля обличчя супротивника й зриваючи з нього каптур.

Чернець скрикнув, на мить мене засліпив спалах, а коли я розплющив очі, то побачив, що картина поєдинку, яку я спостерігав, змінилася по кількох пунктах. Колишня ув'язнена зловчилась зняти з ченця каптур, і тепер ця дивна людина, яка виявилася позбавленою жодної рослинності на голові, включаючи брови та вії, відчайдушно вслухалася в те, що відбувається, дивлячись перед собою порожніми більмами очей. Я не міг не помітити й знайомий символ посередині його чола — перекинутий півмісяць, тільки не чорний, які я бачив раніше, цей складався з каменя, що ніби випромінював легке світіння. Чомусь ця картина викликала у моїй пам'яті спогад про мешканців нижніх поверхів Заводу…

Дівчина ж, яка остаточно заволоділа посохом, безшумно, як кішка, обходила ченця, небезпечно занісши над ним зброю. Мить — і вістря серпа врізалося чоловікові в скроню з неприємним звуком, змусивши мене відвернутися, борючись з хвилею огиди, що піднімалася зсередини, а до стелі раптово злетіла тонка пульсуюча нота, взята напрочуд гарним голосом.

А потім секунди на дві настала приголомшлива тиша. Її розбив хрипкий голос убивці:

— Що з тобою?

Я звів очі на дівчину. Вона теж відкинула каптур, і тепер я міг побачити її обличчя. Якщо чесно, я вже сподівався побачити щось надприродне. Все виявилося не так погано. Звичайне людське обличчя молодої, свого роду симпатичної дівчини з коротким світлим волоссям. Хіба що шкіра незвично бліда, через що очі й губи здавалися особливо чорними. Жодних символів або міток на її обличчі не було.

— Нічого. Не звільниш мене?

— Я якраз над цим розмірковую, — дівчина з жадібним захопленням розглядала серп. — Гарна зброя, але не зовсім підходяща для таких цілей. Проте спробую. Не дихай!

Зрозумівши, що вона збирається робити, я подумав, що не зважився б дихати в цей момент за жодних обставин. Лезо серпа ковзнуло за півсантиметра від мого обличчя, з ювелірною точністю розрубуючи субстанцію, що утримувала мене й уже встигла затвердіти.

— Хто це? — спитав я, кивнувши на тіло в калюжі крові, від вигляду якого в мене знову на мить потемніло в очах.

— Елітик, — з огидою просвітила дівчина. — Дивись на всі боки — тут їх ціле стадо. Ці, в одязі кольору слонової кістки, не такі небезпечні, але багряних, а тим більше чорних варто боятися.

— Цей не був небезпечний?! — перепитав я, сподіваючись, що не дочув.

— Так, — уже втративши до мене інтерес, співрозмовниця швидкими безшумними кроками рухалася коридором, тримаючи серп напоготові.

Я пішов за нею, хоча мої кроки були далеко не такі беззвучні.

— Він був сліпий? — я вирішив продовжувати допит.

— Так. Усі елітики сліпі, вони бачать світ лише крізь призму Світла Істини, що випромінює печатка Аристократії. Але її не можна демонструвати світові, інакше печатка втрачає свої властивості.

— Гаразд, — знайоме вже відчуття легкої ейфорії від поглинання інформації змусило серце битися частіше. — Ще цікаве питання. А ти хто?

Дівчина якусь мить зволікала з відповіддю.

— Моє ім'я — Аєксі. Воно каже тобі щось? — Вона обернулася й подивилась на мене з-під накинутого каптура.

— Ні, — чесно відповів я.

— Ну й добре.

— А хто ти? — розуміючи, що повторююсь, я уточнив: — Тобто до якої ти відносишся раси?

На мене знову глянули з-під каптура. Очей я не бачив, але виникло відчуття, що мої розумові здібності викликали у співрозмовниці певні сумніви.

— До найпересічнішої. Я людина.

.