4.2.

Я озирнувся, потім знову глянув уперед. Кількість вигинів та відгалужень коридору навела мене на думки про печеру, хоча стіни із загадковими провалами в цей образ не вписувалися.

— Обіцяли сніг, — резонно зауважив я й попрямував у той бік, у якому розвилка була ближча.

Сніг, судячи з температури повітря, був не так далеко. Принаймні протяги коридорами гуляли люті.

Мої кроки лунали в тиші самотньо і якось безнадійно. Намагаючись зрозуміти, що це за місце, я вдивлявся в чорноту за ґратами, які, до речі, мали різну товщину й далеко не завжди рівну поверхню. Там було темно та порожньо. Тому я мимоволі здригнувся від несподіванки, коли за одними з таких ґрат купа ганчір'я (як мені здалося спочатку) підвела голову й спитала низьким, майже чоловічим голосом:

— Гей, юначе! Ти як тут опинився?

Поки до мене поверталася можливість говорити, а мозок старанно вигадував, що збрехати, я вдивився в темряву провалу. Коли мої очі трохи звикли до того, що за ґратами на порядок темніше, ніж у коридорі, де я стояв, я зрозумів, що прийняв за купу ганчір'я людську постать, загорнуту в щільну тканину темного кольору. А тепер на мене запитливо дивилося з-під широкого капюшона жіноче підборіддя з чорними губами, що яскраво виділялися на світлій шкірі.

Мимоволі зацікавившись, я зробив крок до ґрат.

— Я вважав би за краще, щоб ти перша відповіла на це запитання.

У напівтемряві хмикнули й піднялися з колін на ноги. Плащ, що огортав дівчину, від цього руху розкрився, відкриваючи мені міцне молоде тіло, майже оголене, якщо не вважати короткого обтислого вбрання, дуже умовну спідницю, що складалася з кількох смуг тканини й прикривала навряд чи третину стегна, і верх з відкритими плечима, що тримався лише на тонких бретельках. Дивно, як вона ще не замерзла насмерть у такому одязі за тутешньої температури.

Від моєї уваги не вислизнули й широкі металеві браслети на кісточках, зап'ястях, плечах і шиї в'язні, ланцюги від яких зникали десь у темряві. Схоже, пута обмежували її рухи, ледве дозволяючи піднятися на ноги.

— А як ти думаєш, га? — єхидно поцікавилися в мене все тим же низьким голосом, що слабко в'язався із зовнішністю співрозмовниці.

Вона подалася вперед, і я мимоволі відступив, але дівчина завмерла за крок від ґрат у неприродній позі — мабуть, далі не пускали ланцюги.

— Слухай, не в службу, а в дружбу, — прохрипіла вона, — почухай мені носа.

— Ти сама не можеш?

У відповідь мені продемонстрували напружені долоні. Пояснень не потрібно.

Що ж, мені не важко. Підійшовши до клітки так близько, як це було можливо, я простягнув руку між кривих і трохи вологих лозин і потягнуся до маленького курносого носа.

Ага, зараз. Я навіть не зрозумів, що сталося. Тільки помітив, як у напівтемряві майнули зуби, та відчув, що тканина рукава різко натягнулась, також несподівано, втім, повернувшись на своє місце. Відсмикнувши руку, я зрозумів, що на декоративній змійці на рукаві не вистачає «собачки» від бігунка.

— Вибаш, — озвучила в'язня, що притримувала губами маленький шматочок металу, — я передумала, — уламок «собачки» ліг у завбачливо підставлену долоню. — Я сама почухаю.

Як я міг купитися на цю брехливу пантоміму? Звичайно, дівчина, незважаючи на свої ланцюги, могла відносно вільно пересуватися приміщенням — вона ж не один день там сиділа! І тепер, використовуючи уламок мого бігунка, як відмичку, вона позбавлялася пут швидше, ніж я міг встежити за її рухами...

Чесно кажучи, я трохи розгубився. Тому не відразу зреагував на звук у кінці коридору з протилежного боку від того, з якого прийшов я, і встиг тільки повернути голову, перш ніж потік якоїсь липкої погані прибив мене до найближчої стіни. Висока постать у світлому чернечому одязі, обличчя якої було цілком приховано низько насунутим каптуром, опустила щось схоже на серп з дуже довгою рукояттю і поспішила до мене. Біля злощасної клітки чернець зупинився, напружено вдивляючись у темряву крізь тканину, що закривала його обличчя.

— Де вона?!

Я теж раптово усвідомив, що в клітці не чути жодного звуку, й повільно повернув голову, наскільки дозволяла мені пастка. Клітка була порожня.