4.1. Снігова пустеля

Цього разу я був готовий до того, що побачу, та й увага з логікою працювали вже на повну силу, тож увійшовши, я одразу роззирнувся. Так, все було таким, як я запам'ятав, якщо не брати до уваги відсутність деякого нальоту сірості, який я вловив минулого разу, хоча не виключаю, що він якраз був, швидше, частиною мого настрою, ніж об'єктивної реальності.

Я зробив пару кроків по підлозі, що зрідка підскакувала сильніше звичайного, торкнувся теплої оббивки сидінь. Важко передати, наскільки важливим виявився для мене цей острівець стабільності в світі, що постійно змінюється.

Жодних сторонніх цього разу у вагоні не спостерігалося. Я маю на увазі, окрім сплячих людей. До речі, людей?..

Підійшовши до найближчого пасажира, я придивився до нього. Ні, мабуть, вони не спали. Ці люди... Або істоти були абсолютно нерухомі, не дихали й не видавали жодного звуку. Тим не менше, на мертвих вони також були схожі вкрай мало: колір їхньої шкіри мав здоровий рожевий відтінок, не було ні зовнішніх ознак, ні характерного запаху розкладання. Я спробував намацати пульс у одного з них — мої пошуки успіхом не увінчалися, проте шкіра була досить теплою та м'якою.

Ще один нюанс не міг залишитися поза моєю увагою — не можна сказати з упевненістю, але в мене виникло відчуття, що обличчя сплячих були іншими. У тому сенсі, що тепер переді мною були банально інші пасажири в порівнянні з минулою поїздкою.

Втім, залишивши своїх таємничих попутників у спокої, я звернув увагу на більш істотні речі — подивився у вікно. Для цього довелося стати одним коліном на сидіння — вікна знаходилися трохи вище підборіддя, і підібратися до них інакше було важко.

Трамвай їхав із неймовірною швидкістю. Я встигав мигцем вловлювати далекі краєвиди, але все, що знаходилося в безпосередній близькості, зливалося в єдину кольорову пляму. Ліси, гори, будинки зовні і зсередини (так, часом ми проїжджали прямо крізь будинки) миготіли, спішно змінюючи один одного. Відчувши легке запаморочення, я скористався лавою за її прямим призначенням і присів.

То куди я їду?

Мені потрібно будь-що з'ясувати головне — хто я. Знайти того, хто знає моє справжнє ім'я, поговорити з ним. Десь має бути така людина, правда?

Не встиг я про це подумати, як у вікнах різко потемніло, ніби ми в'їхали в тунель, а опинившись у самому центрі, раптово зупинилися, й двері трамвая люб'язно відчинилися. Табло поінформувало мене: «Зуп. Снігова пустеля».

Можливо, ця назва та раптова зміна обстановки мали мене насторожити. Я цілком свідомо відмітив це про себе, але не злякався. Відсторонено перебираючи подумки здогади, я ступив на сиру нерівну землю й не без подиву роззирнувся.

Я стояв посеред якогось темного коридору з високою стелею та вузькими стінами. Вікон або будь-яких інших натяків на існування зовнішнього світу не було, убоге освітлення ніби саме по собі народжувалося в блакитнуватому серпанку, що обплутував сталактити, які густо покривали стелю. Підлога, безперечно природного походження, у свою чергу, була усіяна дрібними калюжками. І тільки стіни були відносно рівними, хоч місцями й вишкірялися заґратованими дірками, які, здавалось, просто не встигли зарости.

Трамвай підбадьорливо бренькнув за поворотом. Настала тиша.