3.15.

Цього разу вітер був безжальний до мене. Різкі, рвані пориви змінювали один одного, одноманітно й марно розбиваючи об крутий берег високі хвилі. Вітер забирався під застебнуту до самого горла куртку, ніби сміючись з моєї безпорадності, та тріпав волосся, беззвучно кажучи: «Ех, ти…»

Ех, я. Чужий для всіх, втрачений у плоскому світі, населеному мутантами, сам не відаю, хто я.

Все, що говорив Найс, так логічно та переконливо. Не сходиться лише одне. Мої спогади — з іншого місця. Там немає жодних видів «впливу» чи що воно таке, і люди не переходять до інших світів, як на протилежну вулицю. Але там є те, чого тут немає. Завершеність. Там все логічно, зрозуміло, подекуди однозначно. Тому я й не вірю, що те місце, той світ — це плід моєї уяви чи хибна пам'ять. Він надто добре придуманий, надто закономірний для цього.

Я пам'ятаю будинки, хоч не пам'ятаю, де я жив. Пам'ятаю людей, хоч не пам'ятаю жодної людини. У моїй голові цілі пласти логічної, структурованої інформації, але я не знаю, як вона там опинилася.

То що це, чорт забирай, таке? Оце все, навколо? Це море, цей пляж, вкритий галькою, це місто вдалині? Комп'ютерна гра? Високотехнологічна симуляція?

Теж ні. Воно надто справжнє. Краєвиди, запахи, звуки. Неможливо зробити так реалістично, продумати так докладно. Принаймні у тому світі, який я пам'ятаю, ще не було можливо.

Найс, Влах. Вони намагаються переконати мене, що я не людина. Але ж ні. Я не пам'ятаю свого імені, не знаю свого минулого, але точно знаю, що я людина. Доки я в це вірю.

Зітхнувши, я зійшов із пірсу. Галька знайомо шаруділа під ногами. Теж мені, мислитель. Пора повертатися до гуртожитку — незабаром зовсім стемніє…

Я байдуже переступив через чергові трамвайні колії, зробив крок — і зупинився. Мені здалося, що між камінням майнуло щось біле. Маленький клаптик паперу. Я нахилився, підняв його, покрутив у пальцях, намагаючись повірити у те, що відбувається.

— Не може бути…

Я тримав у руках трамвайний квиток. Такий самий чи майже такий, як той, що знайшов у своїй кишені в Сонячному.

І тільки-но мій погляд упав на його лицьову сторону, як шум моря розрізав брязкіт дзвінка, а за мить мене майже оглушило перестуком коліс трамвая, що мчав на величезній швидкості. Він загальмував прямо переді мною й гамірно розчинив двері. Чомусь я був упевнений, що стоятиме він недовго.

Я волів би попрощатися з Найсом і подякувати йому за все. Але, сподіваюся, у мене ще буде така можливість, тому що в цю коротку секунду я був просто зобов'язаний переступити пару металевих сходинок, опиняючись усередині. Адже тепер я уявляв, що на мене чекає попереду.