3.14.

Найс першим прийшов до тями та якомога голосніше приніс від мого імені вибачення усім присутнім.

Після чого зашипів мені через стіл:

— Такими словами у пристойному суспільстві не кидаються!

— Вибач, я не знав, що це у вас ненормативна лексика.

— Це образа, причому дуже серйозна, — пояснив Інкуб, заспокоюючись. — Ніколи більше не говори так! Ніколи.

Довелося перетерпіти досить незручну паузу, яку я, не витримавши, перервав питанням, хоча відповідь на нього була, в принципі, очевидна:

— Якщо я правильно зрозумів, Влах, то ти не є членом Прихильності?

Хижак похитав головою.

— Ще й як не є. Я — те, що в них прийнято називати, «дикий». І мене це більш ніж влаштовує. Бачиш, мене навіть взяли на роботу як виняток, — він кивнув у бік сцени.

— А чому, якщо не секрет? — знову повертатися до мовчання мені не хотілося. — Я не надто добре розуміюся на ваших справах, але, судячи з того, що я чув, цілі у Прихильності цілком благородні.

— Цілі — так, — посміхнувся Влах, — А лідер — ні. Розен вважає, що він має підстави говорити мені, що робити і як одягатися. Теж мені, самопроголошений Великий Лорд… Ноги моєї не буде там, де він вважає себе господарем.

Посмішка його тим часом ставала все ширшою, дивним чином підбираючись до вух у самому прямому сенсі.

— Влаху! — різко окликнув його мій тимчасовий сусід по кімнаті. — Тримай себе в руках. Кареле, припини його провокувати.

Хижак заплющив очі, мабуть, намагаючись упоратися з собою, губи його тремтіли. Нарешті, він, схоже, таки переміг емоції, неможлива тріщина через всю щоку повільно зросталася на моїх очах, як з одного, так і з іншого боку.

— Що це було?.. — ризикнув заговорити я.

— Ти не чув вираз «усмішка Хижака»? — поцікавився Інкуб, який все ще уважно стежив за Влахом, що приходив у норму. — Для того, щоб звільнити щелепу, якою легко можна відкусити голови нам обом, Кареле, — з натиском сказав він, натякаючи, мабуть, щоб я був обережнішим, — Хижакові потрібно перевести еластичні м'язи в нормальний стан, що не імітують людське обличчя. Цей процес займає близько п'ятнадцяти секунд. Так звана «фора», за час якої рекомендується робити ноги на всіх парах у зворотний від Хижака бік. А якщо він усміхається, то, швидше за все, ти його розлютив.

— …І він втрачає контроль, — закінчив Влах, обличчя якого не виражало більше й тіні усмішки.

— Вибачте, будь ласка. Я не знав, що це так небезпечно.

— Насправді, — вирішив відновити справедливість Влах, — ми, Хижаки, далеко не такі небезпечні, як про нас говорять. Легко лютуємо — ніде правди діти. Але ми не потребуємо людей як ресурсу. На відміну від того, хто сидить ліворуч від тебе, Кареле.

Найс у цей момент потягнувся. Обличчя його виражало погано приховану гордість.

— Хочеш сказати, що ми небезпечніші, ніж Хижаки? А люди й не в курсі! Ха!

— Вони бояться нас через зовнішність, — продовжив Влах. — Але не розуміють того, що мухоловка, яка приваблює їх солодким запахом, може зачинитися будь-якої миті.

— Ти бач, як ми заговорили, — погляд Найса загострився, обличчя його стало несподівано серйозним. — Тобто, ваші п'ятисантиметрові ікла — це таке, просто страхітлива бутафорія?

— Прямо-таки п'ятисантиметрові? — втрутився я, зауваживши, що обстановка змінюється не в кращу сторону.

Секунди дві-три вони свердлили один одного поглядами, потім Влах розслабився. Незабаром відволікся й Найс.

— Уяви собі, — відповів Хижак, разом з цим він трохи розтягнув губи, і я побачив кілька довгих трикутних зубів. — Я показав би, але не хочу лякати відвідувачів. Навіть якщо я попереджу, ніхто не перевірятиме, з якою метою я деформуюся — для демонстрації чи вгамування раптового голоду. До речі, ви мене роздратували запахом крові. Мабуть, доведеться відлучитися на вечерю.

— А тут їжу не подають? — не подумавши, ляпнув я.

— Хижаки не їдять при людях, — пояснив Найс з усмішкою — схоже, я його потішив.

— Крім того, тут не подають те, що їм я, — Влах підвівся зі свого місця, по черзі потис нам руки. — Приємно було познайомитись, Кареле. Сподіваюся, ця зустріч була не останньою.

— Взаємно, — я почекав, поки він сховається за сценою й пошепки поцікавився: — А що він їсть?

— Ти точно хочеш це знати?

Найс, здається, ще щось сказав, але я не почув. Усю мою увагу прикувала дівчина, що сиділа за стійкою, яку я помітив тільки зараз.

Це була вона. Дівчина у трикутці, яку я бачив на Піщаному узбережжі. Тоді я вирішив, що мені здалося, але тепер точно знав, що ні. Зараз я міг розгледіти її у всіх подробицях. Дівчина сиділа до мене в півоберта. На ній були чоботи трохи вище коліна, покриті у верхній частині дрібним візерунком, штани, що щільно облягали стрункі ноги, широкий пояс, до якого кріпилися аж ніяк не порожні піхви і шкіряний корсет, що вінчався декольте з приємним вирізом, а потім раптово переходив у металеві наплічники з-під яких визирали вільні рукави блузи. На голові красувалася та сама трикутка, що робила незнайомку схожою на пірата. Нижня частина її обличчя була прихована широкою сірою пов'язкою. А ще, у неї були неперевершені очі темно-зеленого кольору. Ніколи раніше не бачив таких очей.