3.11.

Вийшло трохи довше, ніж я очікував після такої обіцянки, але, зрештою, ми наблизилися настільки, що можна було розрізнити умовну, але чітко окреслену грань, від якої починав клубочитись неприродно густий, блакитно-сірий туман.

Ми зупинилися на невеликому плато і злізли з коней.

— Потрібно спуститися. Тварини там не пройдуть, — пояснив Найс. — Далі пішки. І Сі-Мей погано переносить туман, як і воду взагалі. Тож вона залишиться тут. Скласти тобі компанію чи бажаєш подивитися один?

Я оцінювально подивився на циркулюючі в обмеженому просторі, практично не виходячи за його межі, клуби таємничого туману та відмовився від компанії.

— Твоє право, — прокоментував Інкуб.

Я лише кивнув і почав спускатись, коли до краю плато раптово підбігла кішечка.

— Кареле! — гукнула вона. Руді вушка насторожено стирчали вгору, не вистачало лише хвоста, щоб стояв трубою. — Будь обережний, гаразд?

— Там небезпечно?

— Не те щоб. Але на деяких межа справляє незабутнє враження.

— Облиш, — почув я голос Інкуба за її спиною. — Він не той, на кого це може вплинути. Вважай це думкою психолога-початківця.

Вирішивши більше не затримуватися, я розтиснув долоні й напрочуд плавно скотився вниз по дрібних камінчиках. На щастя, було там не більше кількох метрів. Мені залишалося лише обтруситись і увійти в туман.

Щойно я це зробив, як усе, що було поза туманом, ніби перестало існувати. Небо тепер відокремлювала від мене каламутно-сіра імла, що перетворювала ясний сонячний день на похмурий, якщо судити з освітлення. Жодної рослинності в тумані не було. Як і скель — поверхня, якою я йшов, була абсолютно плоскою, хоча заради інтересу я присів і торкнувся її — все-таки камінь.

Не надто чітко, але я все ж орієнтувався в просторі. Йти можна було тільки вперед, що я і зробив. Спочатку туман став ще густішим — настільки, що, піднявши власну руку, я не побачив її, поки не підніс до самого обличчя, — а потім так само несподівано порідшав.

І тоді крізь нього проступила постать. Я майже відразу зрозумів, що це чоловік. Він ішов мені назустріч спокійно, без поспіху. Незабаром я вже зміг розглянути недбало розстебнуту куртку та руки в кишенях. А ще через хвилину я побачив сірувато-біле волосся, що падає на безбарвні брови, сірі очі з розуміючим поглядом і рот, що скривився в іронічній посмішці. І я впізнав.

Коли здавалося, що між нами від сили півметра, я підняв руку і натрапив на холодну дзеркальну поверхню.

— Привіт, Кареле, — привітався я зі своїм відображенням. — Чи як тебе там…

У дзеркала не було меж. Ні праворуч, ні ліворуч, ні зверху. Або їх, принаймні, не було видно.

Розчарування та шок. Нестерпне жорстоке розуміння реальності спіткало мене в цей момент. Я роздратовано забрав руку, але раптом зрозумів, що мої пальці начебто прилипли.

Бажаючи перевірити, чи не жартує зі мною власна уява (а то й психіка — з такими справами з неї станеться), я торкнувся дзеркала знову й трохи натиснув. Мої пальці плавно, хоч і не без опору, пройшли крізь скло, як плівку, що все ще охоплювала невидимими кільцями мої фаланги.

Про всяк випадок я ще раз глянув на своє відображення. Обличчя виражало подив, а пальці зникали в склі безслідно, зустрічаючись з моїми кісточками. І на тому спасибі — я вже злякався, що Карел у дзеркалі зараз почне поводитися незалежно, і тоді я точно збожеволію…

Недовго думаючи, я встромив руку в дзеркало до лікоть. З протилежного боку жодних перешкод не відчувалося, температура начебто була такою ж.

Що я втрачаю, врешті-решт?

І, заплющивши очі, я ступив у скло, що миттєво пропустило мене.

Попереду був туман, позаду — дзеркало. Вже починаючи здогадуватися, я пішов уперед, нікуди не звертаючи, і майже не здивувався, коли туман довкола розвіявся, а назустріч мені виплив Найс на знайомій гальці під тим самим сонячним небом, яке я покинув, мабуть, чверть години тому.

— Зрозумів? — запитав, посміхаючись, Інкуб.

— Він плоский, — я впіймав себе на тому, що несвідомо киваю головою у відповідь на неозвучене запитання. — Цей світ насправді плоский. І він обмежений.

— Саме так, — Найс підмигнув. — Увійти та вийти практично неможливо.

Я подивився на нього. Я здогадувався, куди він хилить.

— Послухай, Кареле, — голос Інкуба звучав стомлено, а обличчя раптом стало серйозне. — Тобі доведеться зробити вибір, і я хочу, щоб ти зробив його прямо зараз. У тебе два варіанти. Або ти довіряєш мені до кінця, і отримуєш друга та союзника в моїй особі, або продовжуєш сумніватися. У цьому випадку я відповідаю на твої запитання, допомагаю тобі тихо піти з Академії, забуваю про твоє існування і вважаю, що свій борг я повернув. Згоден?

Я продовжував дивитись на нього. Це дивне двостатеве створення чомусь таки подобалося мені. Незважаючи ні на що.

— Що ти хочеш знати?

— Як ти потрапив на Піщане узбережжя?