3.10.

На Кам'яному узбережжі я провів близько тижня, із задоволенням проводячи час у товаристві тутешніх дивовижних, таких різних студентів. Як правило, Найс був поруч або, як мінімум, складав мені компанію вечорами, коли закінчувались лекції. Винятком був лише один випадок, коли він зник на весь день.

Того разу я прокинувся дуже рано від відчуття руху в кімнаті.

Інкуб стояв біля свого ліжка, квапливо збираючи рюкзак. Його рухи були судомні та необережні.

— Доброго ранку, — сказав я тихо, щоб не лякати його. — Ти кудись збираєшся?

— Так, — відповів Найс похмуро, не відповідаючи на вітання. Сяйнула блискітами сукня для східних танців і зникла в шкіряному рюкзачку. — Я буду пізно, не чекай на мене.

— Ти не на заняття?

— Ні, у справах.

Він прошмигнув повз, не прощаючись, я бачив лише його похмурий, якийсь схудлий профіль.

Після чого я дійсно не бачив Найса весь день. Зате ввечері він повернувся в гарному настрої, щось муркотячи собі під ніс, рухи його при цьому були навіть м'якші й більш обтічні, ніж зазвичай.

А потім настала субота. Я вже й забув про це, але, як з'ясувалося, Найс мав намір стримати свою обіцянку і показати мені межу Дзеркала. Єдине, що він попросив — щоб із нами пішла Сі-Мей. Я жодної проблеми в цьому не бачив.

Як правило, я користувався чорним ходом, покидаючи гуртожиток, цього ж разу ми чомусь вирушили через парадний.

Це дало мені можливість розглянути будівлю безпосередньо зблизька, причому з найвигіднішого ракурсу. З'ясувалося, що її краса вражає так само, як і велич. Кожен з поверхів, яких було безліч, мав свій колір, що на тон-два відрізнявся від попереднього, внаслідок чого будівля здавалася веселкою, що повільно переливалася, хоча це був лише обман зору. Великі вставки зі скла, які, як я знав, побувавши всередині, являли собою цілі скляні стіни, здавались чужорідними в цьому ансамблі багатоцвіття та ліпнини, але при цьому дивовижним чином вписувалися в екстер'єр, лише додаючи йому деякої незвичайності.

А перед будівлею, в центрі просторої площі стояла величезна статуя-фонтан. Вона була справді великою, метрів п'ять у висоту, і зображувала молоду жінку з гарним і трохи примхливим рельєфним обличчям. Жінка обернулася, наче на окрик, і підхопила однією рукою численні спідниці пишної сукні. При цьому вона ласкаво і дещо таємничо посміхалася.

Навколо неї розташувалися сім менших фігур, приблизно в людський зріст, що піднесли руки вгору — з їхніх долонь і виривалася вузькими потоками вода.

Статуя дійсно справила на мене враження. Стільки динаміки та емоцій ховалося в цій композиції, що від неї було просто важко відвести погляд.

Я обережно зачепив Найса за плече, кивнувши в бік фонтану.

— Хто це?

В його очах промайнула темна іскорка, але миттєво розчинилася в бурштині.

— Велика Леді Марія-Олександра. Наша єдина і неповторна монархиня від Аристократії, господиня 77 світів.

Я знову подивився на зображення усміхненої жінки, що височило над площею, і помітив у її міміці ще одну емоцію, майже непомітну на перший погляд, але вона проривалася крізь тонкий вигин брів, легку позу, напівприкриті віками очі — зверхність.

— Марія-Олександра, — я прошепотів ім'я ледве чутно, проте все одно почув гуркіт грому, що ховався в ньому.

— Кареле?

Буквально виринувши зі своїх думок у реальність, я побачив дві пари очей, спрямовані на мене — проникливі бурштинові та котячі, з зіницями-щілинками.

— Все гаразд. Йдемо.

Як з'ясувалося, ми йшли туди, де можна взяти напрокат коней. Точніше, тих тварин, яких я за них прийняв. Як з'ясувалося, кіньми вони навіть не називалися.

Вони звалися мустангами.

— Так ні ж! — заперечив я, коли Найс повідомив мені цю назву. — Це, — я вказав на велику тварину з товстими копитами, — не мустанг. Мустанг — це… Та як хочете.

Це якась війна з вітряками. Або, скоріше, просто з вітром. У цьому божевільному світі все називається чужими іменами, ніби хтось випадково розсипав лексеми, а потім вставив їх у мову знову, але у випадковому порядку.

Хм. З цього випливає відразу дві цікаві версії. По-перше, з чого я взяв, що це в моїй голові все правильно, а у цьому світі — ні? Можливо, якраз навпаки. Адже я так і не знаю, яким чином втратив пам'ять. Може, це побічний ефект процедури, про яку говорив Інкуб, чи ще чогось? З іншого боку, як же інші мови, що спливають в моїй свідомості? Хоча я не маю підтвердження правильності своїх перекладів.

По-друге, дивна конструкція тутешнього часу та простору прямо підтверджує факт існування паралельних світів. Може, я й справді не звідси?

Друга версія була надто дивною, навіть з урахуванням подій останнього півріччя мого життя, тому від неї я все ж відмовився. Принаймні поки що.

Найс оплатив двох звірів. Сам він разом із Сі-Мей улаштувався на спині одного з них, я ж із третьої спроби осідлав другого.