3.9.

При вході на кухню ми зустріли групу хлопців, які саме звідти виходили. Інкуб буркнув щось на тему того, що в обід складно застати порожню кухню, проте на щастя для нас більше там нікого не було. Спершу. Хвилин за п'ять зазирнула дівоча мордочка. Мордочка доповнювалася копицею рудого волосся, рудими котячими вушками і такого ж кольору шерсткою під плоским рожевим носиком.

— О, Найсе! — радісно гукнула вона, щільніше кутаючись у короткий рожевий халат. — Ти на прикладній сьогодні був?

— Був. Але краще б я там не був, — відповів Інкуб, розбиваючи яйце на сковорідку. — Нудьга смертна.

— Даси конспект?

— Угу, зайди ввечері.

— Дякую… А ти обідаєш? І мені, мабуть, теж час, — руді вушка зникли за дверима.

— Хто це? — поцікавився я.

Найсу вдалося відірвати мене від вивчення зошитів, але мені все ще потрібна була інформація. Будь-яка, але краще корисна.

— Сі-Мей, моя однокурсниця.

— Я не про те. Я бачив таких людей-котів раніше. До якої раси вони належать?

— Ах це, — кивнув Інкуб, який пригадав, що в мене заплутані стосунки з пам'яттю. — Це Сі-нурі. Люди-коти, як ти висловився, більше про них і сказати нічого. Вони безпечні, відносяться до нейтрального класу.

— А чому така назва?

Найс, який саме закінчив шаманити над яєчнею і тепер розставляв тарілки на невеликому кухонному столику, знизав плечима.

— Запитай щось легше.

Рідкісний випадок, але ця назва не говорила мені зовсім ні про що. Поки я намагався її проаналізувати, крутячи в голові так, то так, Інкуб сам подав голос.

— Кареле, — він зробив паузу, ніби чекаючи, відгукнуся я чи ні. — Як довго ти прожив на Піщаному узбережжі?

— Кілька місяців, не знаю… Може, трохи більше. А що?

— І тебе там ніхто не впізнав?

— А мав?

— Мав би, якщо ти звідти.

— Що ж, мабуть, я не звідти.

— Так, але тоді виникає цікаве питання. Як ти потрапив на Піщане узбережжя?

Гарне питання. Справді гарне, враховуючи дивну реакцію людей на Піщаному узбережжі на мою заяву про Трамвай та низку моїх власних сумнівів щодо Найса. Поки я формулював таку ж хорошу відповідь, дівчина-кішка на ім'я Сі-Мей повернулася з посудом у руках і вже в менш домашньому одязі.

— Смачного, хлопці, — добродушно посміхнулася вона, проходячи повз. — А я вирішила сьогодні поекспериментувати. Як захочете, дам спробувати результат. Якщо ви, звичайно, не проти рагу.

Вона була дещо нав'язлива, але захопила нас невимушеною розмовою. Поки ми знайомилися, обговорювали рецепти та жартували, нитка нашої з Найсом розмови загубилась, а потім і забулася зовсім.

Сі-Мей виявилася вдячною слухачкою, яка, за її власними словами, ніколи раніше не була за межами Дзеркала, тому мої розповіді про те, як живуть на Піщаному узбережжі, вона слухала, широко розкривши свої дивовижні очі з непомірно широкими зіницями. Хоча все сказане мною переважно жахало її, дівчина слухала уважно й дуже емоційно коментувала.

Втім, погляд, яким вона час від часу примудрялася ковзнути по фігурі Найса, цілком виправдовував її інтерес до друзів Інкуба.

За розмовами трапеза затяглася аж до того часу, поки Найс не згадав, що збирався сьогодні ще до чогось готуватися, та ми повернулись до кімнати.

— Сподобалася? — усміхнувся він, як тільки ми опинились наодинці.

— Хто?

— Кішечка, — Інкуб плавно розтягнувся на ліжку, дивлячись на мене з цікавістю.

Я тільки хмикнув у відповідь.

— Пробач, я вважав би за краще когось більше... Олюдненого. У буквальному значенні слова. Крім того, якщо вже ти сам заговорив про це, на мою думку, її симпатії належать тобі.

— Я знаю, — відповів Найс без жодної зацікавленості.

— І тебе це не бентежить?

Інкуб сів на ліжку й зазирнув мені у вічі.

— Кареле, любий. Я був створений, щоб бути до вподоби. Причому насамперед жінкам. Симпатія — це природне середовище мого існування, якщо хочеш. Якби мене це щоразу бентежило… Боюся, жодне живе серце не призначене для таких навантажень.

Я трохи спантеличено подивився на свого нового знайомого. Безперечно, з такою позицією я ще не стикався.

— Тобто ти нічого не збираєшся з цим робити?

— Не збираюсь. Тільки тому, що поважаю Сі-Мей, як особистість, — у його голосі вперше зазвучали нотки роздратування. — Цікаво, а що я міг би зробити? Подарувати їй прекрасну ніч? Якщо вона після неї виживе, то напевно закохається, а тільки цього мені зараз і не вистачало.

Підвівшись, він відійшов до вікна з таким виглядом, ніби вечірній краєвид несподівано зацікавив його.

Якась незручна, напружена пауза тривала кілька секунд.