3.7.

Я прокинувся від світла. Настирні білі промені намагалися зазирнути під щільно закриті повіки, незважаючи на всі мої хитрощі, спрямовані на переривання цього катування. Нарешті я здогадався повернутись на інший бік, але було вже пізно — я прокинувся.

Все ще жмурячись від незвично яскравого освітлення, сів. Зір швидко приходив у норму, формуючи навколишні предмети у щось виразне.

Я був у тій самій кімнаті, куди мене привів Найс. Тоді (а скільки я взагалі спав?) я був не в змозі милуватися інтер'єром, проте тепер він постав переді мною у всій красі. Перше, що кинулося у вічі — величезне вікно на всю стіну без будь-яких штор чи жалюзі (добре було б ще пам'ятати, що воно таке), через що підступне ранкове сонце і заливало кімнату. Взагалі, приміщення було невелике, зі скошеною стелею, яка починалася практично над тим ліжком, на якому я спав. Друге ліжко стояло під вікном і, на відміну від мого, було розстелене, поверх зім'ятої білизни валялися в художньому безладді книги, зошити, одяг та пістолет. Схоже, належало це все Найсу. Ще в кімнаті виявилася пара тумбочок, кілька стільців і два письмові столи, за одним з яких власне сидів сам Інкуб над розкритою книгою, в одній руці тримаючи чашку з чаєм, в іншій — недоїдену канапку.

— А, прокинувся, — прокоментував він, обернувшись до мене. — Довго ти, майже добу.

— Треба було відновити сили. Зазвичай я небагато сплю. Просто до цього видався непростий, — я трохи утруднявся з визначенням часу, — день.

— Я пам'ятаю, зомбі і таке інше, — байдуже відгукнувся мій новий (старий) знайомий, перегортаючи сторінку. — Так, слухай. Мені час бігти на пари. Мій сусід по кімнаті зараз у від'їзді. Надовго. Вважай, тобі пощастило… Тож можеш нахабно користатися всім, що тут знайдеш. Відсидься або прогуляйся, тільки якщо вибереш останнє, — він окинув мене оцінюючим поглядом, — я раджу перевдягнутися. І запам'ятовувати дорогу... Коридорів тут багацько.

Після чого Найс швидко покидав у невеликий шкіряний рюкзачок якісь підручники, зошити та зброю, закинув у рот залишки канапки й зробив ручкою.

Рекомендуючи мені перевдягнутися, Інкуб явно не мав на увазі свій одяг — він був не тільки нижчий за мене, ще й помітно вужчий у плечах і взагалі якийсь… Тендітний, чи що. Про всяк випадок я все ж відкрив шафку, що стояла біля його ліжка. Трохи легкого чоловічого одягу, пара вечірніх суконь, кімоно та костюм для східних танців змусили мене акуратно її закрити. Після чого я, трохи повагавшись, прочинив другу шафку.

Цікаво, якого розміру має бути гардероб його власника, якщо плануючи довгий від'їзд, він залишив майже повну шафу?

Володар одягу явно тяжів до чорного, білого та червоного кольорів. Стиль був мені незвичний за відчуттями, хоча — що в цьому світі звичне для мене?.. Але з розміром було значно краще, тому я досить швидко підібрав собі темні джинси та тонкий джемпер у чорно-червону смужку, після чого зважився нарешті вийти.

Коридор був порожній. Звук моїх кроків гулко відбивався від стін та підлоги, вкритої шаховою плиткою. Сходи, якими вони закінчувалися, упиралися в вікно, точніше сказати, у скло, яке починалося десь унизу, можливо, на одному з нижніх поверхів — я не міг розгледіти цього у вузьку щілину між ним і сходовим прольотом, — а закінчувалося... Можливо, десь воно закінчувалося, але я цього не бачив. Переді мною була лише стіна із суцільного щільного скла, що зрідка переривалась різнобарвними прозорими вставками.

І за цією стіною розкинулося студентське містечко, де снували з корпусу в корпус люди і не-люди, такі різні, ніби прийшли з різних епох, станів та реальностей. Хоча останнє, схоже, не грішило проти правди.

А ще мій поверх був дуже, дуже високо. Подумавши, я пішов униз.

Пам'ятаючи попередження Найса, я лічив сходові прольоти, щоб не заблукати. Через три поверхи мешканців побільшало, а ще через п'ять чи шість коридори були заповнені голосами, юрбою та сміхом. Я із задоволенням влився в цей щільний натовп, при чому помітив, що мене переслідувало дивне відчуття, ніби все це мені було знайоме. Настільки знайоме…

Навіть у цьому потоці, що постійно рухався, скупчення народу, яке я зустрів в одному з коридорів, яких дійсно виявилося чимало, здавалося значним. Група, скоріше на все, студентів зібралася біля однієї зі стін, штовхаючись і намагаючись пробитись до чогось, вивішеного на ній. До групи раз у раз примикали нові обличчя, які вимушено опинялися у зовнішньому кільці, підстрибували й вдавлювались у натовп, сподіваючись щось розгледіти. Зрідка з юрби хтось виходив, розсовуючи чужі плечі, і йшов у своїх справах, знову зливаючись із потоком.

«Розклад», — здогадався я, наближаючись.

І раптом відчув, як туман і неясний шум у моїй голові, що заповнювали розум із самого Сонячного, заважали думати, пригнічували емоції та прагнення, раптово спали. Я зрозумів, що можу думати. При цьому я порожній, як чистий аркуш паперу. І цю порожнечу необхідно заповнити інформацією якнайшвидше. Прямо зараз.

Навіть не цікавість, а невгамовна жага до знань штовхнули мене в натовп, де я тактовно, але наполегливо відсунув кількох людей, щоб теж опинитися біля великої різнокольорової дошки, зверху донизу списаної дрібним почерком.

Так, це справді був розклад. Але який!