3.6.

— Ти що, думаєш приєднатися до бунтівника? — у голосі Найса звучали здивування та глузування одночасно. — Я не став би робити таких однозначних висновків. Це, як мінімум, небезпечно, а, як максимум, мотиви самого Князя Олексія мені особисто видаються дещо хиткіми… Якщо тебе цікавить скромна думка Інкуба.

— Не в цьому справа. Поки я не зрозумію, хто я сам, вплутуватися в політику немає бажання. Та я й не впевнений, що воно з'явиться. Але в мене було б куди спрямувати його інтерес.

— Це куди ж, наприклад? — янтарні очі світилися невинною цікавістю.

Тепер була моя черга замислитись, чи варто довіряти співрозмовнику. З одного боку, начебто, врятував, а з іншого — там темніть, тут недомовляє… Хоча зараз, мабуть, тільки він і може мені допомогти, а от нашкодити — не знаю.

— Я прибув сюди з Піщаного узбережжя. І там, як ти висловився, є ті, хто чекає на допомогу.

— Піщане узбережжя? Згубне місце, судячи з чуток. А що, там хіба ще є, кому допомагати?

Така цинічність мені не сподобалася, тому я відповів досить різко.

— Уяви собі.

Вловивши в моєму голосі жорсткі нотки, Інкуб якось змінився. Тонкі брови зламалися, рухи пом'якшилися, попливли.

— Пробач, люди — не найулюбленіша моя раса, я бачив від них мало хорошого, а Піщане узбережжя мало кого, крім них, шанує, так що за різкість не вважай. Що там сталось? Розкажи, я поки що наллю тобі ще чаю.

Дуже сподіваюся, що він не застосував до мене ще якусь зі своїх здібностей. Тим не менше, гаркати й справді перехотілося, і я почав досить докладно описувати те, що встиг побачити на Піщаному березі. Про Завод, людей, про свої моторошні відкриття... Без імен і без деталей того, що я знайшов на нижньому поверсі будівлі, хоча саме до них Найс виявляв особливий інтерес:

— Білий коридор? З усіх боків білий? Так, це справді справа рук Аристократів, це їхній... Колірний почерк. Та й решта теж. Особливо реакція мешканців. Може, їм щось підмішують у їжу? Ти не помітив у ній нічого незвичайного?

Ще й як помітив — мені відразу згадалося незвичне забарвлення найпопулярнішого в Мерорі напою, і Найс кивнув на висловлені мною підозри.

— Ель не п'ють уже багато років, та він так і не виглядав.

— Але на мене він не мав жодної дії.

Інкуб лише хмикнув.

— Підозрюю, що й на мене не мав би, — підморгнув багатозначно. — До речі, рвався ти назад даремно. Просто цікаво, що ти збирався робити? Повідомити їм те, про що всі майже однозначно здогадувалися? Вибити з кожної руки одурманююче зілля? Ти маєш рацію, тут потрібен хтось на кшталт Князя Олексія. Якщо він, звісно, візьметься рятувати цих приречених.

Зловивши мій невдоволений погляд, Найс лише розвів руками.

— Тож ти не відповів на моє запитання. Ти знаєш, де можна знайти Князя Олексія?

— Ні, звичайно. Якби я володів такою інформацією, гадаю, я не сидів би тут… Втім, це вже міркування на вільну тему. На жаль чи на щастя, я не знаю.

— Як він виглядає, як його впізнати?

— Не маю поняття. Підозрюю, як усі Аристократи — схожий на людину. Трохи красивіший і трохи благородніший, як усі вони. Більше мені сказати нема чого.

— Де живуть Аристократи? — У моєму житті з'явився якийсь слабкий проблиск сенсу, і я просто не міг дозволити собі прогаяти його.

— А це вже кожен знає. Їхнє місто називається Акрополіс Кварта, розташоване в однойменному дзеркалі.

— Чому не «Квартус», цікаво? Було б логічніше, — хмикнув я, машинально перевівши назву.

— Про що ти?

— Помилка в назві. Прикметник не узгоджується в роді.

Найс подивився на мене спантеличено й з легким побоюванням.

— Ти такими словами не кидайся.

— Чому?

— Ти, схоже, говориш мертвими мовами. Це дозволено лише ряду наближених до Аристократії осіб. І сенсорам. Деяким.

— Хто такі сенсори?

— Люди, що бачать енергії та можуть перенаправляти їх у вплив.

Ось воно як… Мені залишалося лише замислено почухати потилицю.

— Щоправда, це дещо пояснює, — раптом повеселішав Найс.

— Що, наприклад?

— Я, звісно, далекий від лічництва, але твоя пам'ять так ювелірно знищена, що я майже впевнений — тебе почистили.

Це слово мені не сподобалося.

— Детальніше, будь ласка.

— Очищення — це процедура повного чи часткового знищення пам'яті. Коштує вона досить дорого, тому доступна лише обраним… І, звісно, нашим беззмінним володарям.

— Стривай, — до мене починало доходити, хоч і повільно, — думаєш, я перебіг дорогу комусь із Аристократів? Чи не занадто для одного маленького мене?

— Не знаю. Але Аристократам — необов'язково. Ти взагалі міг виявитися просто зайвою фігурою в інтризі. Це, знаєш, трапляється часто-густо...

— Час від часу не легше.