3.3.

Крик пролунав ззаду. І перш ніж я встиг здивуватися, хтось смикнув мене на себе. Цим кимось виявилася чорнява дівчина у витонченій вечірній сукні криваво-червоного кольору. Звичайно ж, її напрочуд гарне й рішуче обличчя не видалося мені знайомим ні на йоту.

Дівчина стала між мною й вершником, закриваючи мене власним тілом. Я при цьому відсторонено зазначив, що вона щось ховає у відведеній назад руці, але предмет приховувало від мене густе волосся, що спускалося нижче талії.

Несподівано для мене вершник посміхнувся.

— Пізно, — сказав він, — я вже зробив свій вибір. Бажаєш приєднатися?

Голос його звучав так, ніби говорили одночасно дві людини, причому різними голосами.

У відповідь дівчина підстрибнула, хапаючись рукою за сідло коня-гіганта (при цьому її шикарна, хоч і трохи розпатлана шевелюра на мить відкрила мені перекинутий півмісяць на шиї, трохи нижче вуха) і піднімаючи до того відведену руку, в якій виявився пістолет з чудернацьким, якимось східним оздобленням. Поверхня зброї відливала сріблом.

— Згідно з Пактом Справедливості я маю право захищатися, — сказала незнайомка спокійним грудним голосом.

— А він? — кисло поцікавився вершник, який, мабуть, щойно зрозумів, що доведеться забиратися з порожніми руками.

— Він зі мною.

Вершник із сумнівом подивився на зброю й відкрив рота, але дівчина його випередила:

— Думаю, всім присутнім буде корисно забути про цей невеликий інцидент. Для здоров'я та репутації.

Вершник без особливої радості ледве помітно кивнув і, як тільки незнайомка відсторонилася, рвонув уперед.

Мене ж потягли вбік.

— Не стій на дорозі! Ловців сьогодні багато!

Спасителька затягла мене у вузький прохід між будинками, в якому ледь могла розвернутися одна людина. Десь посередині між стінами ми й завмерли, прислухаючись.

— Вони ж крилаті, — несподівано весело пояснила вона, — навіть якщо унюхають, без потреби сюди не полізуть. Винахід імені мене, — і без паузи: — Як твої справи? Давно не бачилися.

Я намагався розглянути в напівтемряві її обличчя. Зараз я міг чітко розрізнити тільки витончений профіль і губи.

— Ти мене знаєш?

— Ну так!.. Вибач, ти, напевно, мене не впізнав у такому вигляді. Це я, Найс.

— Найс... Добре.

Долоня в моїй руці була теплою, особливо в раптово похолоділому повітрі, і такою м'якою, майже шовковою на дотик. Я раптово відчув, як кров прилила до щок, і сам собі здивувався — через таку дрібницю.

Дівчина різко повернула до мене голову.

— Тьху, — сердито сказала вона, відсмикуючи руку. — Вибач, я випадково. Стрес позначився.

Я промовчав. Моє раптове збентеження схлинуло, залишивши після себе багато питань.

— Найсе… — прошепотів я, пробуючи слово на смак. — Я не пам'ятаю, хто я.

Я ще нікому цього не говорив. Не знаю чому — мною рухав якийсь глибинний інстинкт самозбереження. Але зараз я раптово відчув, що можу довіритися цьому створінню.

— Ти серйозно? Але ж мене ти пам'ятаєш?

— Анітрохи. Ти мені допоможеш?

— Я в тебе в неоплатному боргу. Зроблю все, що в моїх силах, але якщо ти все забув, то нагадаю — у нашу минулу зустріч ти був настільки загадковим, що я майже нічого про тебе не знаю.

— Добре. Але я хоч людина?

Настала коротка пауза.

— Не думаю.

— Чому?

— Ми бачилися майже тридцять років тому. Людина виглядала б старшою. Навіть моя зовнішність встигла змінитись.

Вітер припинився, сонце повернулося й повільно, але впевнено вливалося у вузьку щілину між будинками.

— А ти?

— Я теж не людина.

— Тоді хто?

Світло заповнило простір, що вже оточував нас, наскільки міг, і на мене глянули трохи насмішкуваті бурштинові очі.

— Інкуб.