3.1. Кам’яне узбережжя

Це місто теж зустріло мене світанком, але цього разу перші, ще трохи рожеві промені застали мене вже на його вузьких вулицях. До речі, я не знаю, скільки часу провів у стінах Заводу, але навряд чи я провів там цілу ніч — втім такі дрібниці, як невеликі нестиковки в часі, вже перестали мене хвилювати.

Повертаючись до міста, скажу, що відсутність широких вулиць і різноманітність провулків і щілин між будинками, де доросла людина могла пройти тільки боком, була його єдиною подібністю з Мерором. Це місце ніби належало до іншої епохи. Невисокі, в основному, три- і п'ятиповерхові будинки якщо й мали вікна, то тільки починаючи з другого поверху, та й то вузькі та стрілчасті, натомість будівлі були з лишком, але водночас із певною вишуканістю, прикрашені ліпниною. Рослинні візерунки обвивали стіни, колони, віконні рами та балкони. При цьому загальної сірості, так властивої Мерору, не було й близько — будинки були пофарбовані в не занадто яскраві, але приємні кольори: персиковий, рожевий, блідо-жовтий, світло-зелений. При цьому моя… Ні, не пам'ять, швидше, інтуїтивне розуміння світу підказувало мені, що пейзаж Мерора був набагато ближчим до тієї реальності, яку я міг би назвати звичною для себе. Хоча сама вона, як і раніше, була геть відсутня в моїх спогадах.

Люди — і, судячи з усього, не тільки вони — теж виглядали по-іншому. Можливо, мені це тільки здалося, але в їхніх обличчях, часом дуже віддалено схожих на людські, не було тієї безмежної нудьги, щедро присмаченої смиренністю, що лежала печаткою на всіх жителях Піщаного узбережжя. Можливо, ще й тому місцеві жителі здавалися такими різними.

Вже встигши засвоїти деякі закономірності й правила навколишньої дійсності, я зайшов в кафе, що відкрилося на моїх очах, і насамперед підійшов до дівчини, що стояла за касою. Остання, до речі, подібна до того створіння, яке я бачив на Заводі: вухами і мордочкою вона теж була схожа на кішку, тільки її шерсть, вушка й волосся були чорними, виключаючи невелику білу плямку над губою, що роздвоювалася.

— Здрастуйте, — посміхнувся я.

— Ой! — дівчина спішно почала надягати фартух з логотипом закладу. — Доброго ранку! Вибачте, ви сьогодні перший, ми ще не все встигли підготувати, — при цьому вона несміливо, але досить приємно усміхнулася.

— Нічого страшного, я не поспішаю, — відповів я, намагаючись відірвати погляд від білої цятки над її губою. — Я зможу розрахуватись карткою? Не знаю, чи вона дійсна — не користувався деякий час.

— Зараз з'ясуємо! — охоче відгукнулася касирка, приймаючи з моєї руки персональну картку працівника Заводу.

У тутешні термінали, схоже, картку потрібно було вставляти до середини, а не просто чиркнути по смузі, що зчитує.

— Операція виконується.

Я кивнув і тихо поставив запитання, яке мене цікавило набагато більше, ніж карта.

— Що це за місце, не підкажете?

— Кав’ярня «Чаїнка» до ваших послуг! — бадьоро відповіла касирка.

— Ні, я маю на увазі ... — трохи зам'явся, роздумуючи, як краще уточнити, але мені на допомогу прийшло слово, яке кілька разів звучало ще в Мерорі. — Яке це дзеркало?

Дівчина розгублено відвела одне вухо назад, як справжня кішка.

— Кам'яне узбережжя, місто Академік — вухо повернулося на місце. — Ваша картка в порядку. Бажаєте зробити замовлення?

Вирішивши, що чергові питання можуть викликати зайвий інтерес до моєї персони, я кивнув і вибрав із запропонованого меню каву та тістечко з апетитною назвою.

Виходить, я на Кам'яному узбережжі. Трамвай позначив би це новою зупинкою, місцеві мешканці називають Дзеркалом. Це зовсім інше місце, навіть час тут протікає по-своєму — я не міг не помітити різниці. Проте жителі Піщаного узбережжя знають про існування життя тут, а тут працює картка Заводу. Що це? Інша планета? Але ж міжпланетний Трамвай — це маячня. Та й навіщо б іншу планету називали Дзеркалом? Крім того, не вистачає масштабу для планети. І в Мерорі не вистачало. Не те. Треба дізнатися, що таке Дзеркало. Це завдання №1 на найближчий час, а поки що…

Голод уже давав про себе знати, тому й кава, й тістечко були знищені за лічені секунди, а більш ситних страв у кав'ярні не виявилося. Поміркувавши ще трохи, я вирішив, що затримуватись тут немає сенсу — усміхнувся на прощання офіціантці, яка запросила мене відвідати їхній заклад знову, і вийшов на вулицю.